Розділ 41: Париж

   Париж зустрів мене важким, маслянистим повітрям  вокзалу та суцільною стіною пригніченого міського гулу, який після закритих майстерень Трієста здавався мені майже фізично нестерпним. Східна частина десятого округу була заповнена тисячами чужих, хаотичних життів, де звуки автомобільних гудків, різкі вигуки вуличних торговців та тріск залізничних затворів зливалися в одну суцільну, глуху масу. Але я не збиралася ховатися від цього хаосу. Тікають ті, кого шукають, а мене шукали на митних постах та приватних аеродромах Італії, очікуючи побачити жінку, яка судорожно намагається перевести в готівку мільярдні транші або купити підроблені паспорти на чорному ринку Марселя.

   Я зробила інакше. За допомогою трьох автономних криптошлюзів, які я активувала ще під час зупинки потяга, я орендувала невелике приміщення на першому поверсі старої будівлі в районі каналу Сен-Мартен, де колись розташовувалися текстильні фабрики. Квартира мала подвійне кам'яне мурування та глибокі підвальні ніші, які створювали ідеальну, глуху акустику — звук тут не відбивався від стін, а згасав у порах старого туфу, наче всередині порожнього футляра.Я повернулась додому,де все і починалось,де я народилась.Я не ховалась я лише продовжила жити.

   Через два тижні на скляних дверях мого нового притулку з'явився єдиний напис, виконаний дрібним трафаретним шрифтом: «Atelier de lutherie. На реставрації». Жодних імен, жодних рекламних буклетів у консьєржів. Мені не потрібен був потік випадкових клієнтів із вулиці, як не потрібна була і фінансова звітність. Мої рахунки в Сінгапурі щомісяця генерували стабільний, абсолютно чистий відсоток від закритих трастів, який повністю покривав оренду, ліцензійні збори та закупівлю інструментів, роблячи мене абсолютно невидимою для радарів.

   Моє нове життя почалося не з розкоші, яку могли б забезпечити гроші Вальмонтів, а з чистого, сухого запаху свіжої деревини. Я повністю відмовилася від речей, які нагадували мені про Трієст. Мої нові різці та стамески, виготовлені за спеціальним замовленням на мануфактурі, прибули в посилці без зворотньої адреси. Вони мали важкі руків'я з мореного дуба і леза з легованої сталі, які під час легкого удару об ковадлу видавали чисту, високу ноту на частоті чотирьохсот сорока герців — ідеальний еталон для мого слуху.

   Щоранку я прокидалася о шостій, коли Париж ще тільки починав наповнюватися акустичним брудом сміттєвозів та ранкових ліній метро. Я варила каву на маленькій чавунній плитці, слухаючи, як метал повільно розширюється під впливом тепла, і цей звук був першим за багато місяців, який належав тільки мені. У ньому не було чужого прискореного серцебиття, не було затамованого подиху Каспіана, який любив спостерігати за мною з напівтемряві свого кабінету, і не було липкого, сиплого кашлю мого батька.

   Я знову почала приймати інструменти, але тепер це були не дорогі скрипки Гварнері чи Страдіварі з приватних колекцій європейської аристократії, які приносили мені для оцінки. Я брала старі, розсохлі альти та віолончелі у студентів Паризької консерваторії, які не могли дозволити собі професійний ремонт. Я розкривала їхні верхні деки, знімала шари старого, потемнілого від часу лаку і слухала, як дерево під моїми пальцями звільняється від внутрішньої напруги, що накопичувалася в ньому роками. Це була моя власна, повільна декомпресія. Кожна відреставрована тріщина, кожен відновлений внутрішній шов наближали мене до тієї точки, де мій слух більше не реагував на минуле як на постійне, затяжне ехо вибуху в Провансі.

 Каспіан усе ще перебував під Авіньйоном. Мої моніторингові скрипти, які я перевіряла один раз на добу перед сном, показували незмінну картину: «Клініка Сент-Марі. Закритий блок №4. Стан пацієнта: відновлення після контузії. Активності за супутниковими телефонами охорони не зафіксовано». Він не намагався зв'язатися з Женевою, не піднімав на ноги юристів холдингу і не оголошував мене в міжнародний розшук через свої приватні канали. Його мовчання було занадто глибоким, занадто правильним для людини його масштабу, і це змушувало мій слух перебувати в стані постійного, напруженого очікування.

   Я знала, що він не змириться. Каспіан Вальмонт не був тим, хто приймає поразку як фінал партії, особливо тепер, коли він прослухає запис Артура і зрозуміє, що кожна наша ніч у Трієсті була лише частиною мого великого математичного розрахунку. Він вивчав мою тишу, так само як я колись вивчала його брехню.

   Одного разу ввечері, коли дощ над каналом Сен-Мартен став особливо густим і монотонним, я взяла свою нову віолончель, виготовлену французьким майстром у минулому столітті. Я не грала Баха чи класичних сонат, які любив слухати мій батько перед тим, як виставити мені черговий рахунок за свої борги. Я притисла гриф до плеча, провела смичком по нижній струні й дозволила інструменту видати низький, вібруючий звук, який повністю заповнив порожній простір моєї нової майстерні.

   Це була нова нота. Нота, яку я написала сама, без жодного стороннього впливу, без тіні Вальмонтів і без бруду Стефано.