Розділ 35: Після вибуху

Вибух не був оглушливим — це був низький, глибокий хлопок, який більше нагадував різкий видих велетенської кам'яної печі. Мій слух зафіксував його в об'ємних деталях: спочатку тріск скла, що розліталося дрібними кристалами об терасу, потім важкий гуркіт балок, які почали просідати всередині маєтку, і, нарешті, шурхіт старої черепиці, що посипалася на землю.

Мене штовхнуло назад. Важкий футляр із віолончеллю вислизнут із пальців і глухо впав у мокру траву. Повітря миттєво наповнилося їдким, солодкуватим запахом горілого пластику, сухого дерева та старої штукатурки. З вікон першого поверху вирвалися язики брудного полум'я.

— Каспіане! — мій голос зірвався на сиплий крик, зникаючи в тумані.

Я кинулася до тераси, забувши про все. Мій слух хаотично просіював звуки згарища. Тріск лакованого дерева. Гул вогню. І нічого більше. Жодного кроку у відповідь.

Я вискочила на дерев'яний настил тераси, який хрустів під моїми черевиками. Каспіан лежав за два метри від входу, на спині, напівзасипаний уламками гіпсової ліпнини. Його темно-синій кашеміровий джемпер був укритий сірим шаром пилу, а на високому горлі, прямо біля лівої вилиці, повільно проступала тонка, яскраво-червона цівка крові. Його права рука все ще стискала руків'я пістолета, але пальці були повністю розслаблені. Він був непритомний. Після такого удару вибухової хвилі люди не підводяться.

Позаду, всередині будинку, почувся важкий тріск — головна балка стелі готувалася впасти. Зібравши всі сили, я вхопила Каспіана під пахви. Мої пальці занурилися в м'який кашемір, який зараз здавався неймовірно важким. Я тягнула його назад, геть із тераси, відчуваючи, як його туфлі безпорадно шурхають по дереву. Через секунду після того, як ми скотилися у вологу траву, дах маєтку з гуркотом провалився всередину.

Я лежала поруч із ним, важко дихаючи. Моє обличчя було в сажі, руки тремтіли. Каспіан не рухався, його дихання було слабким і поверхневим, а пульс під моїми пальцями — ниткоподібним.

Поруч у траві блиснув екран його планшету, який вилетів під час вибуху. Я підняла його. Смуга завантаження зникла, а замість неї горіло фінальне сповіщення: «Транзакцію успішно завершено. Кошти переказано».

Мій скрипт спрацював до того, як вибухова хвиля змінила його біометрію. Мільярди Вальмонтів офіційно залишили їхні рахунки й розчинилися на моїх зашифрованих підставних фондах. Я отримала все. Імперію Каспіана було знекровлено за одну секунду.

Стефано підірвав будинок, щоб замістити сліди, і втік із Провансу, думаючи, що гроші Каспіана тепер у нього на руках. Він ще не знав, що став бідняком без копійки в кишені, якого тепер шукатимуть усі служби безпеки Європи.

Удалині почулося виття сирен. Хтось із сусідніх ферм уже викликав рятувальників. За кілька хвилин туманне поле заповнилося червоними відблисками мигалок. Французькі медики та пожежні спрацювали швидко: мене, як «випадкову супутницю в шоковому стані», відтіснили вбік, а Каспіана, зафіксувавши шию та підключивши до кисневої маски, завантажили на ношах у реанімобіль.

Я стояла на узбіччі дороги, притискаючи до себе футляр із віолончеллю, де лежав сервер із його мільярдами. Реанімобіль із Каспіаном рушив із місця, розрізаючи сире повітря Провансу звуком сирени. Його везли в найближчу закриту клініку під охороною його ж безпеки, яка вже мчала з Трієста. Він був живий, але його світ тепер належав мені.

Я розвернулася і пішла геть від палаючого будинку вздовж шосе. Каспіан Вальмонт вижив, але коли він відкриє очі в лікарняній палаті, він почує навколо себе справжню, абсолютну тишу. Тишу розграбованої імперії.

А попереду на мене чекав мій батько. Настав час зіграти для Стефано фінальний акорд.