Розділ 34: Шлях у Прованс

Нічне шосе від Трієста на захід було схоже на чорну хірургічний розріз, що ділив світ навпіл. Дощ, який починався як дрібна мжичка, переріс у справжню зливу. Важкі краплі з глухим, металевим стукотом билися об дах масивного позашляховика Каспіана, створюючи фоновий шум, від якого в мене закладало вуха.

Каспіан вів машину мовчки. Його руки у шкіряних рукавичках міцно стискали кермо, а профіль, що періодично вихоплювався світлом зустрічних фар, здавався висіченим із каменю. На ньому все ще був той самий темно-синій кашеміровий джемпер, але зараз він підтягнув комір до самого підборіддя, наче намагався ізолюватися від усього світу. У салоні пахло дорогою шкірою сидінь, мокрою бавовною мого плаща та гірким чаєм, який він узяв у дорогу.

Мій слух працював у автономному режимі. Я відкинулася на пасажирському сидінні, загорнувшись у свій довгий чорний плащ, і вдавала, що сплю. Але насправді я рахувала.

Ритм його серця стабілізувався на позначці 78 ударів на хвилину — це був спокій хижака, який прийняв рішення і тепер просто йшов по лінійному треку. Гроші Вальмонтів уже три години перебували у віртуальному лімбі. На екрані його планшета, що лежав між нами на консолі, відображався статус: «Транзакція обробляється банком-кореспондентом». Каспіан думав, що затримка викликана сумою та нічним часом. Він не знав, що кожна секунда цієї «затримки» — це робота мого скрипту, який шматував його мільярди на тисячі дрібних цифрових потоків.

— Ти надто спокійна для людини, чий батько щойно мало не продав її мафії, — раптом промовив він, не повертаючи голови.

Його голос прозвучав низько, майже зливаючись із гулом мотора.

— Я звикла до того, що Стефано бачить у мені лише цінник, — відповіла я, не відкриваючи очей. — Мене більше дивує, що ти так легко повірив у Моретті.

Каспіан зробив коротку паузу, і я почула, як його пальці сильніше стиснули шкіру керма — ледь помітний рипіння.

— Я повірив не в Моретті, Еріко. Я повірив у те, що Артур залишив занадто багато бруду, на який злітаються такі мухи, як твій батько. Я просто прибираю сміття, яке заважає мені дихати.

«Ти прибираєш власну основу», — подумала я, але вголос не промовила ні слова.

Ми перетнули кордон із Францією на світанку. Небо над Провансом було не лавандовим, як на листівках, а брудним, свинцево-сірим. Коли позашляховики звернули на занедбану грунтову дорогу, що вела до старого кам'яного маєтку Стефано, дощ майже вщух, залишивши по собі густий, липкий туман.

Будинок зустрів нас мертвими, темними вікнами. Навколо не було жодної машини Моретті. Каспіан зупинив автомобіль за кілька метрів від паркану, зарослого диким плющем. Він заглушив мотор, і в салоні миттєво запала оглушлива, майже фізично важка тиша.

— Залишайся в машині, — наказав він, дістаючи з кишені дверцят невеликий воронований пістолет. Холодне клацання затвора прозвучало в моїх вухах ідеально чистою, смертоносною нотою. — Я сам перевірю, чи отримав твій батько свої «відступні».

Він вийшов, тихо причинивши за собою двері.

Я зачекала рівно десять секунд. Мій слух зафіксував його кроки по вологій траві — важкі, розмірені. Він упевнено йшов до тераси, де Стефано зазвичай пив свій ранковий коньяк.

Я відкрила свої дверцята. Повітря Провансу було сирим і пахло мокрою землею. Я підійшла до багажника, відкрила його і дістала важкий футляр із віолончеллю. Всередині, поруч з інструментом, затишно миготів зелений діод мого портативного сервера. Завантаження було завершено на 100%. Гроші остаточно зникли.

Я почула, як Каспіан піднявся на дерев’яний настил тераси. Крок. Другий. Потім звук удару — він вибив замок дверей.

І раптом усередині будинку щось змінилося. Мій слух спіймав звук, якого Каспіан точно не чекав. Це не був голос мого батька. Це був рівний, монотонний писк цифрового таймера, який увімкнувся в ту саму секунду, як відчинилися вхідні двері.

Я застигла з футляром у руках. Стефано справді не був дурнем. Він знав, що Каспіан приїде не домовлятися. Він залишив для нього фінальний сюрприз.

— Каспіане, назад! — крикнула я, і мій власний голос здався мені чужим у цьому туманному полі.

Але було вже пізно. Акустична хвиля від вибуху всередині будинку вдарила мені в обличчя раніше, ніж долетів сам звук.