Розділ 32

      Ранок за вікном задихався від вологої спеки, але в моїй мансарді пахло старою каніфоллю, тирсою та холодним каменем. Інтер'єр був навмисно аскептичним: високі стелі з оголеною цеглою, масивні дерев’яні верстаки, заставлені баночками з лаком, і десятки розібраних віолончелей, що звисали зі стін, наче випотрошені туші тварин. Світло з мансардного вікна падало косими стовпами, вихоплюючи пил, що повільно танцював у повітрі під звуки мого дихання.

    Я стояла біля дзеркала, одягнена в тонку шовкову комбінацію кольору паленої сажі. Тканина була настільки невагомою, що кожна вібрація повітря змушувала її ледь помітно тремтіти на моїх стегнах. Я виглядала блідою, майже прозорою, з розпущеним волоссям, що плуталося на плечах, і очима, у яких оселилася небезпечна, холодна зосередженість.

    Каспіан увійшов, приносячи з собою запах вечірнього міста та дорогого тютюну. На ньому був темно-синій кашеміровий джемпер з високим горлом, який ідеально підкреслював його широкі плечі, та сірі вовняні штани італійського крою. Він виглядав стримано, майже по-діловому, якби не той хижий блиск у глибині зіниць, який я вже навчилася вловлювати безпомилково.

— Ти знову слухаєш порожнечу, Еріко? — його голос прокотився кімнатою, вібруючи в порожніх корпусах інструментів.

     Він підійшов ближче, і я почула шелест дорогої тканини об його шкіру. Каспіан зупинився за моєю спиною. Його пальці, довгі й сильні, лягли на мої голі плечі. Контраст між його гарячими долонями та прохолодним шовком моєї білизни змусив мій пульс підскочити. Мій слух миттєво виокремив звук його серця — воно билося впевнено, наче метроном, що веде головну партію.

— Я слухаю, як ти брешеш самому собі, — відповіла я, не повертаючись. — Ти думаєш, що приборкав мене цим спокоєм. Ти думаєш, що ці документи на мого батька — це твій щит.

   Він повільно розвернув мене до себе. Його обличчя було зовсім близько: гострі вилиці, тонка лінія губ і цей погляд, що проникав під шкіру. Він провів великим пальцем по моїй нижній губі, і я почула, як збилося його дихання. Це був мій перший виграний такт.

— Мені байдуже на щити, — прошепотів він, і його рука ковзнула нижче, стискаючи мою талію крізь тонкий шовк. — Я хочу чути лише один звук. Звук твоєї повної капітуляції.

   Одним різким рухом він підняв мене і посадив на край робочого верстака, розсунувши мої ноги. Інструменти на столі — гострі стамески та металеві лінійки — глухо брякнули, розлітаючись у боки. Холодне дерево верстака обпекло мої стегна, але жадливі руки Каспіана вже були під моїм шовком.

     Він не роздягав мене повністю. Він лише відгорнув тонку тканину, оголюючи моє тіло для своїх дотиків. Його губи впилися в мою шию, зуби злегка прикусили шкіру прямо над артерією. Я відчула, як по тілу пройшов електричний розряд. Мій слух працював на межі: я чула тертя його джемпера об мої груди, звук його прискореного серця і те, як моє власне тіло почало зрадницьки співати йому в унісон.

      Я вчепилася в його волосся, тягнучи його на себе. Я жадала його. Це була дика, неконтрольована жага, яка не вписувалася в жоден мій план. Коли він увійшов у мене — різко, без попередження, — я вигукнула, і цей звук відбився від стін майстерні багатократним ехом.

     Ми рухалися в шаленому, нерівному темпі. Рипіння верстака, важке дихання Каспіана, шелест розірваного шовку — усе це зливалося в симфонію, де я більше не була диригентом. Я була самим звуком. Кожен його поштовх віддавався в моїй голові гострим резонансом. Я чула, як він втрачає контроль, як його зазвичай виважений ритм розсипається на хаотичні уривки.

     У момент найвищої напруги, коли світ навколо мене перетворився на чистий, сліпучий шум, я зрозуміла: він дає мені те, чого не міг дати ніхто. Він давав мені можливість не чути нічого, крім нього. Це була наркотична тиша всередині бурі.

     Коли все закінчилося, він залишився стояти між моїми ногами, втиснувшись обличчям у моє плече. Його важке дихання поступово вирівнювалося. Я гладила його по голові, а мої очі вже дивилися на телефон, що лежав поруч на верстаку.

     У його кишені — я це чула — вібрував його власний пристрій. Це був мій батько. Повідомлення, яке я змусила його написати.

— Каспіане, — прошепотіла я, цілуючи його у скроню, — тобі дзвонять. Напевно, щось термінове.

    Він неохоче відсторонився, поправляючи одяг. Його обличчя знову стало маскою контролю, але я вже зафіксувала ту мить, коли він був зламаний.

    Я спостерігала за ним, сидячи на верстаку в розірваній сорочці, схожа на покинуту ляльку. Але всередині мене вже звучала інша мелодія. Мій батько вимагатиме від нього доступу до резервних фондів Вальмонтів, нібито для того, щоб "приховати сліди Еріки" назавжди. Каспіан заплатить. Він заплатить за кожен мій зітх, за кожну хвилину моєї ілюзорної покори.Я чула, як він розмовляє в коридорі, його тон ставав холодним і владним. Він повертався до ролі хижака.  Але він не знав, що справжній хижак зараз сидить у темній майстерні, поправляє шовкову білизну і готується до наступного акту, де не буде місця для жалю. Тільки для чистого, ідеального руйнування.