Розділ 28: Відлік

Ми дісталися чорного «Седана», припаркованого в тіні каштанів. Каспіан витиснув газ, і машина рвонула з місця якраз у той момент, коли перша куля розбила ліхтар там, де ми щойно стояли. Звук пострілу для мене був не просто гуркотом — це був розрив самої тканини повітря, гострий і брудний.

Збоку! — крикнула я, перекриваючи ревіння двигуна. — Мотоцикліст. Він використовує глушник, але я чую свист повітря в його шоломі.

Каспіан різко крутнув кермо, входячи в крутий поворот. Колеса верещали, і цей звук боляче віддавався в моїх скронях, але я змушувала себе слухати далі. Я стала його очима, його системою наведення.

— Він наближається. Ліворуч... зараз!

Каспіан опустив скло і зробив два постріли. Я почула, як метал зустрівся з металом, а потім — хаотичний скрегіт мотоцикла, що котився по асфальту. Одне джерело шуму зникло. Залишилося п'ять.

— Чому вони так ризикують посеред міста? — запитала я, втискаючись у сидіння.

— Бо в Женеві зберігаються не лише папери, Еріко. Тут сервери «Архіву Тіней». Савой був їхнім обличчям, але мозок цієї структури знаходиться в підземному бункері під старим годинниковим заводом. Якщо вони не змогли тебе повернути, їм потрібно стерти нас обох, поки ми не дісталися до головного вузла.

— Ми туди їдемо? — я подивилася на нього. Його профіль був нерухомим, наче висіченим із граніту.

— Це єдиний спосіб припинити це полювання. Я введу коди доступу мого батька. Ти почуєш частоту авторизації. Разом ми випалимо їхню систему зсередини.

Ми вилетіли на промислову окраїну. Будинки тут ставали похмурішими, а звуки — важчими. Я чула, як попереду, за масивними залізними воротами, працює потужна система охолодження. Глибокий, низькочастотний гул, від якого вібрувало все тіло.

— Там засідка, — я схопила його за руку. — Не їдьте прямо. Я чую дихання. Багато людей. Вони чекають за вантажівками. Мінімум десятеро. І у них щось... щось гуде. Схоже на генератор.

Каспіан різко загальмував за сто метрів до в’їзду.

— Генератор? Можливо, акустична гармата. Вони знають твою слабкість, Еріко. Вони хочуть випалити твої нерви ультразвуком, перш ніж ми наблизимося.

Я подивилася на свою віолончель на задньому сидінні.

— Ультразвук працює на певній частоті. Якщо я створю противагу... якщо я зіграю в резонанс, ми зможемо пройти.

— Це спалить твій слух, — Каспіан вперше подивився на мене з острахом. — Ти можеш залишитися в абсолютній тиші назавжди.

— Це краще, ніж жити в клітці, яку ви для мене побудували, — я перебралася на заднє сидіння і відкрила футляр. — Готуйтеся. Коли я почну, у вас буде рівно тридцять секунд, щоб пробити ворота.

Я взяла інструмент. Пальці впевнено лягли на струни. Я не боялася тиші. Я боялася, що світ так і не почує свою справжню фальш.

Я заплющила очі й почала виводити довгий, пронизливий звук, який піднімався все вище і вище, за межі людського сприйняття. Каспіан натиснув на газ. Машина знову рвонула вперед, назустріч невидимій стіні звуку.

Повітря в салоні машини стало густим, наче кисіль. Я відчувала, як невидимі хвилі акустичної гармати вдаряють у корпус «Седана», намагаючись розірвати мої барабанні перетинки. Це був не звук, це був чистий тиск.

Я притиснула віолончель до грудей, відчуваючи її дерево як продовження власного скелета. Мій смичок рухався з шаленою швидкістю, викрешуючи високу, майже ультразвукову ноту, яка мала стати щитом.

— Тримайся! — крикнув Каспіан. Його голос долинав до мене крізь товщу води.

Ми протаранили ворота. Скрегіт металу, звук скла, що розлітається, і гуркіт двигуна злилися в одну брудну симфонію. Я бачила, як люди в чорному формі закривають вуха, як вони падають, не в змозі витримати зіткнення двох частот — їхньої вбивчої техніки та мого відчайдушного резонансу.

Машина зупинилася посеред внутрішнього двору, затягнутого димом. Каспіан вискочив першим, прикриваючи мене вогнем.

— Еріко, виходь! Вхід до бункера прямо перед нами!

Я виповзла з машини, хитаючись. У вухах стояв тонкий, нестерпний свист. Світ навколо став плоским. Я бачила, як Каспіан щось кричить, але я більше не чула його голосу. Тільки цей свист.

— Я не чую... — прошепотіла я, дивлячись на свої руки. — Каспіане, я нічого не чую!

Він на мить завмер, і в його погляді я побачила справжній розпач. Людина, яка прорахувала все, щойно побачила, як його «ідеальний інструмент» зламався. Але часу на жаль не було. Він схопив мене за руку і потягнув до масивних герметичних дверей.

Ми опинилися всередині. Тут було темно і холодно. Без мого слуху цей простір здавався мені могилою. Але раптом, коли Каспіан приклав свою долоню до сканера авторизації, я відчула щось інше.

Вібрацію.

Я не чула звуку, але я відчувала, як підлога дрижить від роботи гігантських серверів. Я відчула ритм охолоджувальних систем. Це було схоже на те, як глухі відчувають музику — кожною клітиною шкіри.

Каспіан швидко вводив команди на головному терміналі. На екранах миготіли тисячі імен, графіки, звіти про «інвестиції в людський капітал». Весь «Архів Тіней» був тут — як на долоні.

Він повернувся до мене і почав швидко писати на екрані планшета, щоб я могла прочитати:

«Я завантажую вірус. Через хвилину вся їхня база перетвориться на сміття. Але мені потрібен твій резонанс. Система має звуковий замок. Тільки певна частота може підтвердити видалення. Це частота, яку мій батько записав у Будапешті. Голос твоєї бабусі».

Я подивилася на віолончель. Мої вуха були мертві, але моє тіло пам'ятало кожен міліметр струн. Я пам'ятала, як звучить туга. Я пам'ятала, як звучить страх, який Вальмонти плекали в нашій родині сімдесят років.

Я поставила смичок на струну ре. Я не чула ноти, але я відчувала, як вібрує повітря в моїх легенях. Я грала за пам'яттю, за болем, за кожним вкраденим роком нашого життя.

На екрані з'явилася шкала. 90%... 95%...

Раптом двері за нашими спинами почали піддаватися. Люди «Архіву» випалювали замки термітом. Каспіан підняв пістолет, готуючись до останнього бою. Він подивився на мене — востаннє — і в його очах була не математика. Там було прощання.