Розділ 27: Набережна

Я стояла на березі Женевського озера, дивлячись, як сіра вода поглинає відблиски холодного сонця. Позаду залишилася будівля, де догорало моє минуле, а переді мною відкривалася порожнеча, яку я мала заповнити сама.

Я відчувала його присутність ще до того, як почула кроки. Каспіан не намагався ховатися. Він підійшов і став поруч, дивлячись на далеку лінію Альп. Його пальці нервово торкнулися перил — ритмічний стукіт металу об метал, який раніше здавався мені законом, а тепер був лише шумом.

— Ти думаєш, що спаливши папери, ти спалила зв’язки, — промовив він. У його голосі не було злості, лише якась суха, аналітична печаль. — Але ти не можеш спалити те, що тече у твоїй крові. Ти все одно почуєш кожен фальшивий вдих офіціанта в кафе, кожну мікроінтонацію зради в голосах перехожих. Куди ти підеш із цим даром, Еріко? У світ, де тебе розірве на шматки їхня какофонія?

Я повернулася до нього. Тепер, коли я знала про «Проєкт Резонанс», я бачила в ньому не покровителя, а втомленого спадкоємця чужої хворобливої ідеї.

— Я піду туди, де мій слух буде належати мені, а не вашим таблицям, — відповіла я. — Можливо, я буду страждати. Можливо, я збожеволію, як моя бабуся. Але це буде моє божевілля. Не за ваші гроші.

Я дістала з футляра віолончель. Тут, на набережній, серед крику чайок і шуму води, інструмент здавався живим.

— Ти не зможеш просто зникнути, — Каспіан нарешті подивився мені в очі. — Савой був лише пішаком. Ті, хто стоять за «Архівом Тіней», вже зрозуміли, що архіви знищено. Для них ти тепер — єдиний носій інформації. Ти — жива флеш-карта, на якій записані алгоритми їхнього краху. Вони не дадуть тобі грати в переходах.

— Тоді нехай приходять, — я сіла на бетонний парапет і встановила шпиль віолончелі. — Я тепер знаю, як вони звучать. Я почую їх за кілометр.

Я підняла смичок.

— Еріко, — він зробив крок до мене, і в його очах на мить промайнуло щось людське, щось, що не вкладалося в графіки його батька. — Я прорахував усе. Крім одного. Я не знав, що коли ти підеш... у моєму світі стане занадто тихо. Навіть для мене.

Я не відповіла. Я торкнулася струн.

Це не була симфонія. Це не був Верді чи Бах. Це був низький, вібруючий звук, який зливався з гуркотом озерних хвиль. Я грала те, що чула навколо: фальш міста, холод води, ритм серця чоловіка, який присвятив життя тому, щоб зламати мою волю.

Каспіан стояв і слухав. Він не намагався мене зупинити. Він бачив, як я перетворюю його «проєкт» на музику, яку він ніколи не зможе зрозуміти.

Раптом мій слух вловив новий звук. Далекий, але надто рівномірний. Дві машини з темним склом загальмували за два квартали від нас. Двері зачинилися з характерним м'яким «клацанням» дорогих броньованих авто.

Я зупинила смичок.

— Вони тут? — запитав Каспіан, зчитуючи мою реакцію.

— Четверо. Зі сторони мосту Монблан, — прошепотіла я. — І ще двоє за нашими спинами. Вони налаштовують радіозв'язок. Я чую тріск у їхніх мікрофонах.

Каспіан повільно розстебнув піджак, перевіряючи зброю.

— Схоже, наш дует ще не закінчив свій виступ, — він простягнув мені руку. — Ти можеш ненавидіти мене, Еріко. Можеш ніколи мені не пробачити. Але зараз ти — мій єдиний радар. А я — твоя єдина зброя. Поїхали зі мною, і ми знищимо «Архів Тіней» до останньої ноти. Не заради мого батька. Заради твоєї свободи.

Я подивилася на його протягнуту долоню. Я чула його серце — воно билося швидко, але чисто. Вперше в житті Каспіан Вальмонт не мав плану Б. Він діяв за інтуїцією.

Я не взяла його за руку. Я просто піднялася, сховала віолончель у футляр і закинула його на плече.

— Я не піду з вами, Каспіане. Я піду попереду. Але якщо ви схибите хоча б раз — я зникну в цьому шумі назавжди.

Ми рушили до його машини, а в моїх вухах вже наростав ритм майбутньої битви. Це було лише закінчення першої частини. Справжнє полювання на тих, хто перетворив істину на товар, тільки починалося.

І цього разу я збиралася грати так гучно, щоб здригнувся весь світ.