Розділ 23

Наступні кілька днів у маєтку панувала тиша, яку можна було назвати хірургічною. Після подій в Опері «Архів Тіней» заліг на дно, але я знала — це не мир, це фаза накопичення енергії перед вибухом. Каспіан став ще більш відстороненим. Він годинами проводив час у своєму кабінеті, де працювали лише сервери, видаючи монотонний ультразвук, від якого в мене починалася мігрень.

Я намагалася грати на віолончелі, але інструмент «мовчав». Смичок ковзав по струнах, видаючи технічно правильні звуки, але всередині мене більше не було резонансу. Моя музика померла в ту мить, коли я використала свій дар як детонатор.

Я знайшла його на терасі, коли сонце вже сідало за горизонт Парижа, фарбуючи дахи в колір запеченої крові. Каспіан стояв біля перил, тримаючи в руці склянку з водою — він ніколи не пив алкоголь, ніби боявся, що зайвий градус розмиє чіткість його сприйняття.

— Ви знали, що після цього я не зможу грати, — промовила я, підходячи ззаду. — Це теж був ваш план? Очистити моє життя від усього, що не є вами?

Каспіан не обернувся. Я почула, як крижаний кубик у його склянці ледь торкнувся стінки. Дзинь. Для нього це був сигнал, для мене — постріл.

— Ти грала, щоб сховатися від світу, Еріко. Ти використовувала музику як знеболювальне. Але тепер тобі не потрібні ліки. Ти бачиш і чуєш істину в її чистому, сухому вигляді.

— Це не істина, — я підійшла ближче, відчуваючи холод, що йшов від його тіла. — Це пустеля. Ви перетворили мій світ на пустелю, де є тільки ваш голос.

— Хіба це не те, чого ти хотіла? — він нарешті повернувся. — Ти скаржилася на шум. Ти страждала від фальші. Я дав тобі абсолютну тишу. Я дав тобі людину, яка ніколи не збреше твоїм вухам.

Він поставив склянку на парапет і зробив крок до мене. Я хотіла відступити, але моя спина впиралася в колону.

— Твій батько сьогодні вранці намагався зі мною зв’язатися, — сказав він, і його голос став глибшим, вібруючим. — Він просив грошей. Знову. Він пропонував мені «компромат» на тих, хто стоїть за Савоєм. Він готовий продати залишки своєї честі, щоб вижити.

Я заплющила очі. Мені не потрібно було бути там, щоб почути, як він це говорив. Я уявила цей жалюгідний, деренчливий голос батька.

— Що ви зробили?

— Я дав йому слухавку. Тобі.

Він дістав телефон і натиснув кнопку відтворення запису. Я почула голос батька. Він не знав, що його записують.

«Слухай, Вальмонт, дівчисько в тебе, роби з нею що хочеш. Вона завжди була занадто чутливою, занадто дивною. Мені просто потрібні гарантії...»

Слова батька врізалися в мій мозок, як скальпелі. Там не було любові. Там не було навіть жалю. Тільки торгова угода.

Каспіан вимкнув запис.

— Тепер ти чуєш? — запитав він, нахиляючись до мого обличчя. — Це і є світ, до якого ти хочеш повернутися? Світ, де рідна кров звучить як іржавий касовий апарат?

Я відчула, як по щоці покотилася сльоза. Вона була гарячою, і я почула звук її падіння на свою сукню. Каспіан простягнув руку і витер її великим пальцем. Його дотик був владним, майже жорстоким у своїй впевненості.

— Не плач за тим, що ніколи не було справжнім, — прошепотів він. — Твоя віолончель була лише імітацією життя. Справжнє життя — це те, що ми робимо зараз. Ми випалюємо гниль.

Він притягнув мене до себе. Я відчувала його серце — воно все ще було ідеальним метрономом. Але цього разу я почула щось нове. Між ударами була крихітна, майже невловна зміна тембру. Напруга.

— Ви теж боїтеся, — видихнула я йому в губи. — Ви боїтеся, що одного дня я почую вашу власну фальш.

Каспіан зафіксував моє підборіддя пальцями, змушуючи дивитися прямо в його темні, непроникні очі.

— Якщо цей день настане, Еріко... якщо ти почуєш у моєму голосі хоча б один цент фальші — ти будеш вільною. Я сам віддам тобі зброю, щоб ти завершила цю мелодію. Але до того часу...

Він не договорив. Він поцілував мене — цього разу це було не налаштування. Це був виклик. Це був захват території. Я відчувала, як його контроль бореться з моїм відчаєм, і в цій боротьбі народжувався новий звук. Страшний, темний, але неймовірно сильний.

Ми стояли на терасі під кривавим небом Парижа, двоє зламаних людей, які знайшли один одного в резонансі власного болю. Я знала, що він монстр. Я знала, що він маніпулятор. Але в світі, де всі інші були лише фоновим шумом, він був моїм єдиним чистим акордом.

Раптом тишу розірвав звук. Це був не голос і не вітер. Це був низький, густий гул, що йшов від самих воріт маєтку. Каспіан різко відсторонився, його обличчя вмить стало маскою холодної люті.

— Вони тут, — сказав він, дивлячись на під’їзну алею.

— Хто? — я відчула, як страх знову заповнює мої вуха.

— Ті, хто не користується словами. Ті, хто прийшов за інструментом.

Каспіан дістав із внутрішньої кишені піджака невеликий пристрій і натиснув на нього. По всьому маєтку почали закриватися сталеві ролети.

— Еріко, зараз ти почуєш звук справжнього фіналу.