Розділ 22: Опера

Опера Гарньє виблискувала золотом і кришталем, але для мене вона була гігантським акустичним лабіринтом. Тисячі голосів, шерхіт вечірніх суконь, стукіт підборів по мармуру — все це зливалося в густий, нестерпний гул. Каспіан тримав мене під лікоть, і я відчувала крізь тканину його піджака, що він — єдина нерухома точка в цьому хаосі.

Ми зайшли в ложу. Навпроти, через прірву глядацької зали, я побачила Савоя. Він сидів у тіні, і лише блиск його окулярів видавав його присутність. Мій батько був поруч із ним, схожий на зів’ялу декорацію.

— Починається, — тихо промовив Каспіан.

Оркестр видав першу ноту. Важкий, оксамитовий звук віолончелей наповнив простір. Каспіан непомітно дістав із кишені тонкий планшет і поклав його на коліна, прикривши програмою вистави.

— Слухай Савоя, Еріко. Тільки його. Оркестр — це просто шум. Тобі потрібен момент, коли його намір перетвориться на дію.

Я заплющила очі. Музика Верді намагалася розірвати мою увагу на шматки, але я почала відсікати шари. Відсікла скрипки. Відсікла сопрано. Відсікла дихання тисячі людей.

Я знайшла його. Віктор Савой.

Його дихання було поверхневим. Я чула, як його палець лежить на сенсорній панелі пристрою в його кишені. Метал об метал.

— Він вагається, — прошепотіла я. — Його серце б’ється в ритмі три чверті, але воно занадто гучне для спокійної людини.

— Чекай, — Каспіан навіть не дивився в бік ворога. Його пальці завмерли над кнопкою «Enter» на планшеті. — Він чекає на фінальну арію. Це момент максимального звукового тиску, щоб приховати будь-які радіоперешкоди.

Арія почалася. Голос співачки злетів до неймовірної висоти, заповнюючи кожен куточок залу. У цей момент я почула, як ритм Савоя змінився.

Його серце раптом зупинилося на долю секунди. Це була та сама когнітивна пауза, про яку говорив Каспіан. Момент, коли мозок віддає наказ руці.

— Зараз! — вигукнула я, хоча мій голос потонув у потужному фортиссимо оркестру.

Каспіан натиснув клавішу.

На екрані планшета пробіг рядок зеленого коду.

В ту ж мить у ложі Савоя щось сталося. Я почула, як він різко втягнув повітря. Це був звук повної, нищівної поразки. Його пристрій не просто не відправив ключ — він згорів, відправивши зворотний імпульс, який заблокував усі його рахунки.

— Чисто, — сказав Каспіан, закриваючи планшет.

Він повернувся до мене. У його погляді не було радості, лише холодне задоволення майстра, чий інструмент спрацював бездоганно. У залі вибухнули аплодисменти, але для нас цей шум уже не мав значення.

Ми виходили з Опери, коли я побачила батька. Він стояв біля колони, розгублений, розчавлений. Він хотів підійти, але Каспіан лише на мить зупинився поруч.

— Твій голос більше не має сили, — сказав Каспіан моєму батькові, навіть не дивлячись на нього. — Ти став просто фоновим шумом.

Ми сіли в машину. Париж проносився за вікном як німе кіно. Я відчувала порожнечу. Ми щойно виграли війну, але я відчувала себе розбитою віолончеллю.

— Ви зробили це, — промовила я. — Ви знищили їх.

— Ми це зробили, — виправив він.

Він зупинив машину на мосту через Сену. Вимкнув двигун. Тиша річки була справжньою.

— Ти тепер не просто спадкоємиця чи музикантка. Ти — частина моєї системи, Еріко. І тепер, коли «Архів Тіней» знає, хто ти... вони прийдуть за тобою.

— Тоді чому ви посміхаєтеся? — я почула цей рух його губ ще до того, як побачила.

— Бо тепер у них немає вибору, окрім як грати за моїми правилами, — він поклав руку мені на потилицю, притягуючи до себе. — Ти боїшся, що я використовую тебе. І ти права. Але я — єдиний, хто знає твою справжню ціну.

Він наблизився до мого вуха і прошепотів:

— Твій батько зрадив тебе заради грошей. Я зрадив увесь світ, щоб отримати твій слух. Хто з нас гірший?

Я не відповіла. Я просто слухала його серце. Воно було спокійним. Ідеально спокійним. І в цій вбивчій тиші я зрозуміла, що я вже ніколи не захочу повернутися до світу людей, які фальшивлять. Я краще буду належати досконалому монстру.