Розділ 20: Істина

Ми повернулися до маєтку, але Каспіан не відпустив мене до моєї кімнати. Він мовчки пройшов до бібліотеки й жестом наказав мені сісти навпроти нього. Світло настільної лампи вихоплювало лише його руки — ідеально нерухомі, з довгими пальцями, що ніби завмерли над невидимою клавіатурою.

— Ти запитала, чому я вибрав саме тебе, — почав він. Його голос у цій нічній тиші звучав як оксамит, під яким приховано сталь. — Ти думаєш, це через борги твого батька?

Я мовчала. Мій слух все ще був налаштований на ультрачастоти після замаху в клубі. Я чула, як за вікном шурхотить нічний метелик об скло.

— Твій батько винен мені набагато менше, ніж коштує твоя освіта в консерваторії, Еріко. Я міг би просто забрати його віллу в Канні й забути про ваше існування.

Я підняла погляд.

— Тоді навіщо? Навіщо цей театр із «живим інструментом»?

Каспіан підвівся і підійшов до полиці з архівами. Він дістав стару папку і кинув її на стіл. Усередині була фотографія. Чорно-біла, зерниста. На ній був зображений підліток за віолончеллю — це була я на своєму першому великому конкурсі десять років тому. А в першому ряду, серед глядачів, сидів чоловік, чиє обличчя було приховано тінню.

— Я слухав тебе тоді, — промовив він. — Ти грала Елгара. Ти фальшивила в третьому такті. Але не тому, що не знала нот. Ти фальшивила, бо почула, як твоя мати плаче в залі, хоча вона робила це абсолютно беззвучно.

У мене перехопило подих. Я пам'ятала той виступ. Пам'ятала той дивний дисонанс, який змусив мої пальці здригнутися.

— Я зрозумів це ще тоді, — Каспіан сперся на стіл, нахиляючись до мене. — Що ти маєш дар, який може стати або твоїм божевіллям, або моєю найсильнішою зброєю. Я чекав десять років. Я дозволив твоєму батькові залізти в борги. Я підштовхував його до кожної помилки, щоб одного дня він сам привів тебе до моїх дверей.

— Ви... ви створили цю ситуацію? — мій голос зірвався на хрип. Це була найбрудніша нота, яку я коли-небудь видавала. — Ви роками планували моє життя?

— Я готував для тебе сцену, — виправив він без жодної краплі каяття. — І я тренував свій голос. Кожну годину, кожен день. Я знав, що ти почуєш будь-яку тінь сумніву. Тому я випалив у собі сумніви. Я став для тебе «ідеальною мелодією» не тому, що я такий від природи. А тому, що це єдиний спосіб приборкати таку, як ти.

Це був момент істини. Вся його ввічливість, всі його уроки — все це було частиною грандіозного розрахунку. Він не просто «шантажист». Він — диригент, який написав цю симфонію задовго до того, як я взяла в руки смичок.

— Значить, у клубі... — я почала розуміти жахливу правду. — Ви знали про газ. Ви знали, що батько зрадить мене. Ви дозволили цьому статися, щоб я остаточно від нього відвернулася?

Каспіан витримав довгу паузу. У його очах не було ні жалю, ні вини. Тільки холодний блиск інтелекту.

— Ти мала почути його фінальний розпад, — спокійно відповів він. — Тепер ти вільна від ілюзій. Тепер у тебе залишився тільки я. І мій голос — єдиний, кому ти можеш довіряти, бо він не має дна.

Я підвелася, відчуваючи, як кімната починає обертатися. Це було збудження, змішане з нудотою. Він був монстром, який створив для мене цілий світ, щоб я почувалася в безпеці тільки в його руках.

— Ви хочете, щоб я вас ненавиділа? — запитала я, роблячи крок до нього.

— Я хочу, щоб ти звучала в унісон зі мною, — він простягнув руку і торкнувся моєї гортані, злегка стиснувши її пальцями. — Відчуй це, Еріко. Жодної вібрації брехні. Я кажу тобі правду: ти належиш мені не через папери. Ти належиш мені, бо я — єдина музика, яку ти здатна витримати.

Він притягнув мене до себе, і в цій тиші бібліотеки я почула найстрашніше. Його серце... воно нарешті змінило ритм. Воно прискорилося. Але це не було людське хвилювання. Це був торжествуючий марш мисливця, який нарешті загнав свою найкоштовнішу здобич у кут.

І я, замість того щоб втекти, схилила голову йому на плече, задихаючись від його ідеального, смертоносного баритона.