Розділ 19: Зрада

Після тієї ночі у ванній тиша в маєтку перестала бути для мене притулком. Тепер вона здавалася натягнутою струною, яка ось-ось лопне. Каспіан не просто налаштував мій слух — він зробив мене залежною від своєї ідеальної частоти. І саме тоді, коли я відчула себе максимально вразливою, він вирішив вивести мене на справжню «велику гру».

— Сьогодні ти не віолончелістка, Еріко. Сьогодні ти — мій єдиний свідок, — Каспіан кинув на ліжко закритий футляр. — Одягайся. Ми їдемо на вечерю, де кожне слово коштує мільярди. І де одна людина планує мене вбити.

Ми прибули до закритого клубу в підземеллях старого готелю «Рітц». Це було місце, де стіни були оббиті важким оксамитом, що поглинав звуки — ідеальне середовище для тих, хто звик шепотіти про брудні справи.

За столом нас чекали двоє: Віктор Савой, давній конкурент Каспіана, та... мій батько.

Побачивши його, я відчула, як серце збилося з ритму. Батько виглядав занадто спокійним. Він підвівся, щоб привітати нас, і його голос був сповнений тієї самої «сімейної теплоти», яка раніше мене заспокоювала.

— Каспіане, дякую, що привіз мою дочку. Еріко, ти виглядаєш чудово.

Я заплющила очі на мить. Я не дивилася на його обличчя. Я слухала.

Голос батька був рівним, але в його глибині я почула металевий присмак. Це був звук, який виникає, коли людина ковтає слину занадто часто — ознака екстремального викиду адреналіну.

— Ти фальшивиш, тату, — прошепотіла я так тихо, що почув лише Каспіан, який сидів поруч.

Каспіан навіть не поворухнувся. Він спокійно розрізав стейк, і звук його ножа по тарілці був єдиним ідеальним звуком у цій кімнаті.

— Пане Савой, — почав Каспіан, ігноруючи мого батька. — Я знаю, що ви підготували для мене пропозицію. Але перед тим, як ви відкриєте рота, я хочу, щоб ви знали: моя асистентка чує не ваші слова. Вона чує ваші наміри.

Савой засміявся — це був сухий, хрипкий звук, схожий на розсипання дрібного гравію.

— Вальмонт, ви завжди були схильні до театральності. Ваша «жива сирена» не допоможе вам, коли факти проти вас.

Савой почав викладати умови угоди. Він говорив про злиття активів, про гарантії безпеки. Його голос був професійно поставленим, але чим довше він говорив, тим гучнішим для мене ставав інший звук.

Це було не в голосі Савоя.

Це було під столом.

Я напружилася. Тихий, ледь чутний механічний звук. Тік... тік... тік. Не годинник. Це був звук маленького сервоприводу, який щось обертав.

Я глянула на Каспіана. Він продовжував пити вино, але я помітила, як його пальці на келиху ледь помітно стиснулися. Він чекав на мій сигнал.

— Каспіане, — мій голос тремтів, — не слухай його. Слухай повітря. Воно... воно стає важчим.

Раптом я зрозуміла. Звук під столом — це був не пристрій запису. Це був балон. Хімічний датчик у моєму носі вловив ледь помітний солодкуватий запах, який супроводжувався тонким свистом газу, що виходив через мікроскопічний отвір.

— Вони випускають щось у повітря, — вигукнула я, підхоплюючись. — Без кольору і майже без запаху!

Батько різко зблід. Він кинувся до дверей, але Каспіан був швидшим. Він перехопив його за горло однією рукою, а іншою перевернув стіл, блокуючи Савоя.

— Ви думали, що зможете приспати мій слух? — голос Каспіана став нижчим на цілу октаву, і в ньому з’явилася та сама небезпечна вібрація, яку я чула у ванній. — Ви думали, що я не почую, як ви обоє затримали подих одночасно за секунду до того, як спрацював клапан?

Савой намагався вирватися, але газ уже почав діяти. Його рухи стали в’ялими. Мій батько хрипів у руках Каспіана, намагаючись щось сказати, але замість слів видавав лише жалюгідний стогін.

— Еріко, на вихід. Живо! — наказав Каспіан.

Він штовхнув мого батька на підлогу, ніби той був мішком зі сміттям, і схопив мене за руку. Ми вибігли з клубу в темряву нічного Парижа.

Коли ми опинилися в машині, Каспіан натиснув на газ із такою силою, що шини завили на бруківці. Я важко дихала, мої вуха заклало від адреналіну.

— Вони хотіли нас отруїти? — я тремтіла всім тілом. — Мій батько... він був частиною цього.

— Він не просто був частиною. Він був приманкою, — Каспіан дивився на дорогу з крижаним спокоєм. — Він знав, що ти повіриш у його теплоту. Він знав, що ти захочеш почути «батька», а не вбивцю.

— Але ви... ви знали заздалегідь?

Каспіан зупинив машину біля набережної Сени. Він повернувся до мене, і в світлі ліхтарів його обличчя здавалося вирізьбленим з мармуру.

— Я знав, що вони спробують щось подібне. Але я не знав, який саме метод вони оберуть. Твій слух врятував нам життя, Еріко. Але тепер ти маєш зрозуміти головне: твій батько щойно підписав свій фінальний вирок. І ти будеш тією, хто почує його останню ноту.

Він простягнув руку і торкнувся моєї щоки. Його пальці були абсолютно спокійними.

— Нас чекає війна, де звук — це єдина зброя, яка не дає осічки. Ти готова до того, щоб перестати бути жертвою і стати катом?

Я дивилася в його темні очі й розуміла: шляху назад немає. Мій батько зрадив мене вдруге, а Каспіан — єдина людина, чий голос у цьому брехливому світі залишається ідеальним. Навіть якщо це голос диявола.

— Навчіть мене, — прошепотіла я. — Навчіть мене звучати так, як ви.

Він ледь помітно посміхнувся.

— Це буде найболючіша соната в твоєму житті.