Розділ 16: Батько

Маєток мого батька пахнув старим деревом, дорогим тютюном і... лицемірством. Раніше я не могла дати цьому назву, але тепер, після тижнів у «вакуумі» Каспіана, цей запах став для мене майже видимим — як сірий осад на стінах.

Батько чекав нас у бібліотеці. Він виглядав змарнілим, але його рухи все ще зберігали ту аристократичну лінивість, яка колись здавалася мені ознакою благородства.

— Еріко, люба, — він зробив крок назустріч, простягаючи руки. Його голос був теплим, обволікаючим. — Я так хвилювався. Цей... контракт... я не знаходив собі місця.

Я завмерла. Каспіан стояв за моєю спиною, нерухомий, як статуя. Його присутність була для мене камертоном. Я заплющила очі й почала слухати.

— Тату, — промовила я, і моє власне слово пролунало для мене фальшиво.

— Каспіане, сподіваюся, ти поводишся з моєю дочкою як із коштовністю, — батько перевів погляд на мого господаря.

І тут я це почула.

У голосі батька, на самому дні його глибокого баритона, з'явився звук, схожий на деренчання розбитої струни. Це не була турбота. Це був страх, змішаний із азартом. Його зв'язки напружилися рівно на ту частку секунди, коли він вимовив моє ім'я.

— Ваша дочка — надзвичайно тонкий інструмент, — спокійно відповів Каспіан. Його голос був ідеально рівним, без жодного коливання. — Вона вчиться розрізняти те, що раніше було для неї лише шумом.

Батько засміявся, і цей сміх вдарив по моїх нервах, як каніфоль по відкритій рані.

— Ну, головне, що борги заморожені, чи не так? Еріко, йди-но сюди, дай я на тебе подивлюся.

Я підійшла ближче, але замість того, щоб обійняти його, я вловила ритм його серця. Він був занадто швидким для людини, яка рада бачити дочку. Це був ритм мисливця, який чекає, коли здобич наступить на пастку.

— Ти зраджуєш мене прямо зараз, тату, — мій голос був тихим, але він прорізав кімнату, як лезо.

Батько на мить заціпенів. Його обличчя не змінилося, але я почула, як повітря зі свистом виходить із його легень.

— Про що ти, люба? Ти, мабуть, перевтомилася...

— Твій голос, — я зробила крок назад, до Каспіана. — Він звучить як іржаві цвяхи в порожній скрині. Ти не хвилювався за мене. Ти не намагався мене викупити. Ти... ти чекаєш, коли я щось зроблю.

Я відчула, як рука Каспіана лягла мені на плече. Це був не жест підтримки, а команда «слухай далі».

— Каспіане, що ти з нею зробив? — голос батька став вищим на кілька центів. — Вона марить!

— Вона просто почала чути твою партитуру, — Каспіан пройшов повід повз мене до столу батька. — Твій батько, Еріко, не просто програв тебе. Він поставив тебе на кін як подвійного агента. Він сподівався, що ти зненавидиш мене настільки, що почнеш передавати йому інформацію про мої фінансові операції. Він продав тебе двічі: один раз за борги, а другий — за шанс мене знищити.

Я дивилася на батька, і його постать почала розмиватися. Але звук... звук став нестерпним. Його виправдання, його вмовляння — все це перетворилося на суцільний, брудний шум.

— Це правда? — запитала я, відчуваючи, як у кутиках очей закипають сльози, але мій слух залишався безжальним.

— Еріко, послухай... — почав він, і на слові «послухай» його голос зламався. Це була «фальшива нота» такої сили, що мені захотілося закричати.

Він не заперечував. Він намагався маніпулювати.

— Ходімо, — Каспіан розвернув мене до виходу. Його дотик тепер здавався мені єдиною твердою річчю в цьому світі.

Коли ми вийшли до машини, я зупинилася. Дощ почав бити по даху, створюючи хаотичний ритм, який більше не лякав мене. Він був чеснішим за все, що я чула в тому будинку.

— Ви знали, — промовила я, дивлячись на Каспіана. — Ви знали, що він це зробить.

— Я знав, що він спробує, — Каспіан відчинив мені двері. Його голос був тим самим баритоном, від якого неможливо було сховатися. — Але мені потрібно було, щоб ти це почула сама. Щоб ти зрозуміла: у твоєму колишньому світі більше немає мелодії. Тільки фальш.

Я сіла в машину, відчуваючи, як усередині мене щось помирає. Спадкоємиця аристократичного роду зникла. Залишилася тільки віолончелістка, чий інструмент щойно розбили об мармурову підлогу.

— Чому ви не дали мені вірити в нього? — прошепотіла я.

— Бо віра — це тиха брехня, яку ми кажемо самі собі, — відповів він, заводячи двигун. — А я обіцяв тобі істину. Навіть якщо вона звучить як поховальний марш.