Розділ 15. Резонанс намірів

Ми стояли в цій підвальній «лабораторії тиші», і я відчувала, як моє сприйняття Каспіана починає змінюватися. Якщо раніше він здавався мені крижаною скелею, об яку розбиваються звуки світу, то тепер я бачила в ньому архітектора. Але чия це архітектура — фортеці для мого порятунку чи клітки для мого дару?

— Ви сказали, що тренували свій голос, — промовила я, і мій голос у цій стерильній тиші здався мені занадто живим, занадто шорстким. — Ви зробили це, щоб я не могла вас «прочитати»?

Каспіан зробив крок до мене. У цьому вакуумі я не почула шерхоту його підошов, але я відчула зміну тиску повітря.

— Я зробив це, щоб стати єдиним звуком у твоєму житті, який не завдає тобі болю, Еріко, — його баритон розлився в просторі, як розплавлений свинець. — Подумай про це. Всі навколо тебе фальшивлять. Твій батько, твої друзі, твої вчителі в консерваторії. Ти живеш у світі постійної какофонії. Я ж пропоную тобі... тишу.

— Ваша тиша — це теж фальш, — я похитала головою, намагаючись знайти хоч одну мікро-тріщину в його тоні. — Людина не може звучати так рівно. Це математично неможливо. Ви приховуєте за цією ідеальністю щось жахливе.

Каспіан підійшов зовсім близько. Його обличчя було всього в кількох сантиметрах від мого. Я заплющила очі, намагаючись зосередитися тільки на його диханні. Але навіть воно було ідеальним. Жодного зайвого зусилля, жодної заминки.

— Те, що ти називаєш «жахливим», я називаю «контролем», — прошепотів він. — Твій батько віддав тебе мені, бо не міг контролювати власні апетити. Я ж забрав тебе, бо я єдиний, хто може дати тобі структуру. Ти — віолончель, яка боїться власної гучності. А я — єдиний смичок, який не змусить тебе кричати від болю.

Він підняв руку і повільно провів пальцями по моїй шиї, якраз там, де під шкірою пульсувала вена. Його дотик був холодним, але голос... голос ставав теплішим, огортаючи мене, як важка оксамитова завіса.

— Ти чуєш це, Еріко? — запитав він. — Зараз я кажу, що ти мені потрібна. Почуй тут бодай один зайвий цент. Хоча б одну напружену зв’язку.

Я слухала. Я вкладала всі сили свого дару в цей аналіз. Я шукала ту саму «фальшиву ноту», яка б довела, що він — просто ще один брехун, такий же, як мій батько. Але Каспіан звучав... чисто. Його голос був як ідеально настроєна струна ля, яка вібрує в порожнечі.

І це було найстрашніше. Бо я не знала: чи він каже правду, чи він настільки досконалий соціопат, що зміг підкорити собі власну природу заради цієї миті.

— Я не можу вас почути, — зізналася я, і мій голос здригнувся. — Це лякає мене.

— Це не страх, — Каспіан м’яко взяв мене за підборіддя, змушуючи розплющити очі. — Це резонанс. Ти вперше в житті не борешся зі звуком, а зливаєшся з ним. Не бійся цієї чистоти. Довірся їй. Бо скоро... дуже скоро нам доведеться повернутися до світу, де панує бруд.

Він відпустив мене і відійшов до дверей.

— Завтра ми їдемо на зустріч із твоїм батьком. Настав час перевірити, чи навчилася ти відрізняти «ідеальну мелодію» від професійної імітації.

Я залишилася в центрі кімнати, оточена камертонами. Їхнє мовчання здавалося мені гучним. Я розуміла, що Каспіан готує мене до чогось, що виходить за межі простого шантажу. Він готував мене до моменту, коли я матиму обрати між кров’ю та звуком. Між фальшивою любов’ю батька та ідеальною тишею мого господаря.