Розділ 8: Октава вище

Ранок настав не зі світлом сонця, а з різкого звуку метронома, який я забула вимкнути. Він став моїм будильником, моїм пульсом, моїм наглядачем.

Каспіан чекав мене у гардеробній. Це була кімната, більша за мою квартиру, заповнена одягом, що виглядав як уніформа для вищої касти. На дивані лежала довга сукня кольору «паризької ночі» — настільки темна, що вона, здавалося, поглинала світло.

— Одягайся, — кинув він, не озираючись. — Твій образ сьогодні — це частина акустики. Тканина не повинна шелестіти. Твій крок має бути невагомим. Сьогодні ти — тінь, яка вміє слухати.

Я торкнулася тканини. Шовк був важким і холодним.

— Ви готуєте мене як шпигунку, — зауважила я, дивлячись на його відображення у величезному дзеркалі.

— Я готую тебе як професіонала, Еріко. На аукціоні «Сотбі» будуть люди, чиї голоси застраховані на мільйони. Вони тренуються роками, щоб їхні зв’язки не здригнулися, коли вони віддають наказ про розорення цілих країн. Звичайне вухо почує впевненість. Ти маєш почути мікро-тріщини.

Коли я вийшла до нього в сукні, він вперше затримав на мені погляд довше, ніж на три секунди. Його очі пройшлися по моєму силуету, ніби він перевіряв налаштування нового інструмента.

— Добре, — нарешті вимовив він. — А тепер найголовніше. Твоє вухо.

Він підійшов ближче і дістав маленьку коробочку. Всередині лежав кастомний навушник із чистого золота, інкрустований крихітним діамантом. Він виглядав як ювелірна прикраса, але я знала — це чергова частина його системи.

— Це мікрофон, — пояснив Каспіан, обережно вставляючи його в моє праве вухо. Його холодні пальці торкнулися моєї шкіри, і я знову почула той дивний гул, який виникав тільки при нашому контакті. — Він буде транслювати твій пульс і те, що ти чуєш, мені на годинник. Якщо ти почуєш брехню — твій пульс прискориться, і я отримаю сигнал.

— Ви хочете контролювати навіть моє серцебиття? — я відсахнулася, але він міцно тримав мене за плече.

— Я хочу, щоб ми були в унісоні, Еріко. Сьогодні ти — мій радар. Я буду вести торги, а ти будеш моєю сигналізацією. Коли я подивлюся на тебе — дай мені знак. Не словами. Просто подивися на об’єкт. Якщо звук чистий — дивися мені в очі. Якщо фальшивий — дивися на його губи.

Ми сіли в машину. Париж за вікном проносився розмитими плямами світла. Я відчувала золотий навушник у вусі як чужорідне тіло, що вростає в мій мозок.

— Каспіане, — тихо покликала я. — А що, якщо я помилюся? Що, якщо я почую біль там, де є просто застуда? Або страх там, де є просто втома?

Він повернув до мене обличчя. В його погляді не було ні підтримки, ні загрози. Тільки порожнеча, яка заспокоювала краще за будь-які слова.

— Тоді цей світ нарешті зламає тебе, і ти перестанеш мучитися. Але ти не помилишся. Твій дар — це не твій вибір, це твоя природа. А природа не помиляється. Помиляються лише люди, які намагаються її підкорити.

Аукціонний зал зустрів нас гулом голосів. Це був хаос. Тисячі звукових хвиль перетиналися, билися об стіни, створюючи какофонію, від якої в мене миттєво почала боліти голова.

Але потім Каспіан взяв мене під лікоть.

— Відфільтруй, — прошепотів він мені на вухо. — Пригадай камертон. 440 Гц. Все інше — шум. Знайди тишу всередині цього натовпу.

Я заплющила очі. Я шукала той чистий, холодний звук, який він дав мені вночі. І раптом... хаос почав розступатися. Голоси стали тихішими, а один звук став виразнішим.

Це був голос ліцитатора. Але за ним, у третьому ряду, хтось дихав занадто ритмічно. Занадто штучно.

Я розплющила очі й подивилася на Каспіана. Він чекав.

Гра почалася.