Розділ 1

Світ для мене ніколи не був німим. Кожен вдих, кожен рух м’язів обличчя, кожне змикання повік має свій звук. Люди думають, що брехня ховається в словах, але вони помиляються. Брехня живе в гортані. Вона звучить як пісок, що потрапив у дорогий годинниковий механізм. Сухий, подразливий хрускіт, від якого у мене закладає вуха.

Я заплющила очі, втискаючи шпиль віолончелі в дорогий паркет кабінету мого батька.

— Ти розумієш, що це єдиний вихід, Еріко? — голос батька вібрував на частоті 140 герц. Тремоло. Він боявся. Але не за мене. За свій банківський рахунок, який порожнів швидше, ніж він встигав підписувати чеки. — Каспіан Вальмонт — це не та людина, якій відмовляють.

— Ти продав мене соціопату, тату, — я не питала, я констатувала факт. Мій власний голос звучав глухо, як деку, забиту ватою. — Навіть не за борги. За можливість і далі грати в аристократа.

— Я купую тобі майбутнє! — вибухнув він.

Фальш. Нота «сі» другої октави. Різка, брудна, як іржаве лезо по склу.

Я здригнулася від фізичного болю. Моя особливість — мій проклятий абсолютний слух — перетворювала кожну його брехню на тортури.

— Він уже тут, — прошепотів батько, раптово змовкнувши.

Двері за моєю спиною не скрипнули — петлі були ідеально змащені. Але я почула його. Важке, розмірене дихання. Ритм серця — 60 ударів на хвилину. Жодного прискорення. Жодної емоції. Це був звук порожнечі.

Я повільно повернулася.

Каспіан Вальмонт стояв у дверях, і світ навколо нього ніби втратив гучність. Він був одягнений у вугільно-чорний костюм, який поглинав світло, але не це змусило моє серце пропустити удар.

Він мовчав. Але навіть його мовчання мало вагу. Це була тиша перед обвалом у горах.

— Підніми смичок, — промовив він.

Я заціпеніла. Його голос не був схожий ні на що, що я чула раніше. У ньому не було обертонів. Це був чистий, синтетичний звук, позбавлений людського тепла, страху чи сумніву. Це було ідеально рівне плато. Математична формула, вдягнена в звук.

— Я не граю за наказом, — кинула я, відчуваючи, як по спині пробіг холод.

Каспіан зробив крок вперед. Його туфлі торкнулися підлоги без жодного звуку — він рухався як хижак, який знає, що жертва нікуди не втече. Він зупинився так близько, що я відчула запах озону і металу.

— Твій батько сказав, що ти чуєш усе. Кожну тріщину в людській душі, — він нахилився до мого обличчя. Його очі були кольору розплавленого свинцю. — Але я — не людина, Еріко. Я — система. У мені немає тріщин.

Він простягнув руку і торкнувся струни «ля» на моїй віолончелі. Звук розрізав кабінет, довгий і болючий.

— Слухай уважно, — його губи майже торкнулися моєї мочки вуха, і я відчула, як дрібний дриж розливається по тілу. — Бо сьогодні я почну руйнувати твій ідеальний світ нота за нотою. І ти будеш насолоджуватися кожним звуком цього руйнування.

Я хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Вперше в житті я не чула в голосі людини брехні. Але я не чула і правди.

Там була тільки безодня, яка почала співати мені у відповідь.

Переїзд не був схожий на викрадення. Це було схоже на вилучення несправного обладнання. Мої речі — віолончель, пара суконь та футляр з каніфоллю — вже чекали в багажнику матового седана. Батько навіть не вийшов попрощатися. Його голос, що доносився з тераси, звучав як заїжджена платівка: фальшиве полегшення, змішане з присмаком коньяку.

Я сіла на заднє сидіння. Каспіан уже був там.

В салоні автомобіля панувала така тиша, що я почула власну кров, яка пульсувала у скронях. Але Каспіан... він не видавав жодного зайвого звуку. Навіть тертя тканини його піджака об шкіру сидіння було вивіреним, ритмічним.

— Тобі боляче, коли я мовчу, Еріко? — раптом запитав він.

Я здригнулася. Його голос знову розрізав простір без жодного попередження. Жодного вдиху перед початком фрази. Люди зазвичай готують легені до розмови, але Каспіан розмовляв так, ніби звук генерувався десь поза його тілом.

— Ваше мовчання — це єдине, що я можу терпіти, — відповіла я, втупившись у вікно на вечірній Париж, що розмивався дощем. — Чому ми не їдемо до вас додому? Це не дорога до центру.

— У мене немає «дому» в твоєму розумінні, — він навіть не повернув голови. — Ми їдемо в «Опера Гарньє». Сьогодні там закритий прийом для акціонерів «Lumière Group».

— Ви хочете, щоб я грала? — я міцніше стиснула пальці на колінах.

— Ні. Я хочу, щоб ти слухала.

Він нарешті повернувся до мене. В напівтемряві салону його очі здавалися двома сталевими лезами.

— У ложі номер п’ять сидітиме чоловік на прізвище Дюмон. Він запропонує мені угоду, від якої залежить доля трьох винокурних заводів. Він буде посміхатися, пити шампанське і клястися в лояльності. Твоє завдання — зафіксувати момент, коли його голос дасть тріщину. Мені не потрібні твої припущення, Еріко. Мені потрібна частота. Ти скажеш мені, на якій ноті він збреше.

— Ви використовуєте мене як поліграф, — я відчула, як до горла підступає нудота. — Це огидно.

— Це раціонально, — Каспіан нахилився ближче. Я почула, як його серце зробило рівно один важкий удар. — Ти бачиш у своєму дарі прокляття, бо ти емоційна. Я бачу в ньому досконалий інструмент. Ти будеш моїм «чистим звуком» у світі, де всі фальшивлять.

— А якщо я відмовлюся? Якщо я скажу, що не чую нічого?

Каспіан простягнув руку. Його пальці, холодні та сухі, торкнулися моєї шиї — саме там, де пульсувала жила. Це не було ласкою. Це було так, ніби майстер перевіряє натяг струни.

— Тоді я змушу тебе звучати так, що ти сама захочеш заглушити цей крик чужою правдою. Ти не розумієш, Еріко... Я не купував твою віолончель. Я купив твій слух. І я збираюся витиснути з нього кожен децибел.

Машина зупинилася перед освітленою будівлею Опери.

— Виходь, — наказав він, відпускаючи мою шию. — І пам'ятай: сьогодні ти не музикант. Ти — частина мого слухового апарату. Будь уважною до кожної фальшивої ноти Дюмона. Бо якщо ти помилишся, наступна соната, яку ти зіграєш, буде реквіємом за твоїм батьком.