ДЗВІНОК

Частина І

Взагалі-то я любив людей. Кожного волоцюгу, бандита, вбивцю, повію – всіх. Міг знайти виправдання для них, співчуття, допомогу. Навіть зрадників, навіть діда, що гамселив всю мою сім’ю і який її вбив. Я любив людей, але коли сам був людиною. Маленьким таким кошенятком.

Це моя далеко не перша Відпустка, не перша планета та вимір. Я пройшов безліч Служб і знаєте що? Люди не заслуговують. Ні тоді, ні тепер. Я раз за разом чую одні й ті самі слова: зараз гірше, покоління не те, часи не ті. Маячня! Завжди було одне й те саме. Ні, звичайно, десь та трапиться справжня Людина, але я не правильно виразився – людство не заслуговує. І мені подобається, що хоч цій планеті чи виміру майже гаплик. Тому всі і злетілися на цей курорт, бо більше можуть не потрапити сюди. Люди приречені, а вони сто відсотків не зможуть себе виправити, щоб врятувати. Всім заборонено їх рятувати. Стільки вже було глобальних катастроф насланих і з Небес, і з Землі, та весь час пам'ять недовговічна.

Чесно, була б моя воля, я б не пішов у Відпустку, але і Служити цим істотам понаднормово не збирався. Блукати чотири роки засраними вулицями наодинці якогось поганенького міста все ж таки краще. Та й ви мені робите подарунок, а я зробив йому.

Перший раз він просто впав мені до ніг. Буквально. Я йшов до свого нічлігу, переходив дорогу, а назустріч шкандибав цей старий, ледве-ледве, а потім його палиця потрапила до вибоїни і він впав. Я навіть на мить сіпонувся, щоб допомогти йому, та одразу поборов це старече бажання, але дівчина спробувала. Собі на зло. Він почав сахатися, кричати, махати ціпком, щоб вона йшла геть, щоб залишила його у спокої, щоб нізащо не чіпала.

Оце так. Це було весело. Бачили б ви її вираз обличчя. Але його був прикольніший. Через якийсь проміжок часу, під сигнали автівок, він нарешті встав та пішов собі. Я навіть спробував прочитати його думки, але натомість чув лише, як на повторі, одне єдине жіноче ім'я.  

Частина ІІ

Дощу ще не було, та піднявся вітер, хмари затягнули небо, а дівчата ловили спідниці на радість перехожим. Я припідняв комірець та йшов вулицею з приватними будинками містян, заглядаючи у вікна. Вважайте мене збоченцем, але я любив це діло, немов на Службі, але нічого не потрібно робити.

Взагалі, у Відпустці мені подобалося три речі: їжа – о так, вона краща за кохання, секс і інші «приємності» людського життя; самотні подорожі – відчувати землю під ногами, трішки інше, ніж літати над нею в безтілесній подобі; і підглядати за людьми, розуміючи, що тобі не потрібно втручатися у їх долі й допомагати з помилками.

Отак, проходячи повз чергове вікно я знову побачив того старигана. Спершу, нічого особливого: дід сидить та розмовляє по стаціонарному телефону, але якщо придивитися, а я таки придивився, то можна було помітити, що в кімнаті майже не було нічого: лише старе ліжко, обклеєна наліпками з нульових тумбочка, картонна коробка з-під взуття на ній, тринога табуретка, на якій якраз сидів той літній чоловік, та телефон. Червоний телефон, що яскраво контрастував на фоні порожнечі. Так, це була не бідність, не божевілля, а саме порожнеча. Як я це зрозумів? Шнур від телефону був нікуди не приєднаний, а вуста старого рухалися, думки бігали, скупі сльози котилися додолу – він розповідав донці як минув його черговий день. Доньки давно не було на цьому світі.

Я не втримався. Вперше не втримався за багато тисячоліть і підгледів, глибоко підгледів. Уявлення не маю чому, але цей старий здавався мені не простим незнайомцем, або ще чомусь.

Він дуже пізно став батьком, втратив дружину незадовго після пологів, виростив доньку абсолютно сам, поставив її на ноги, підтримував у всіх починаннях, підтримав бажання навчатися у найпрестижнішому журфаку країни і, навіть, у її намаганнях зробити серйозний вступний проект, адже розумів, що не подужає контракт, а донька не буде щасливою, якщо сама, власними зубами не вигризе те місце, не доведе свої вміння. Майже довела – перешкодою стала смерть. Її вбили ті, кого вона хотіла розкрити у своїй роботі. Новина б стала місцевого характеру, але батько вчив, що будувати країну потрібно зі свого дому, а аж ніяк не перекидати відповідальність на якусь там рибну голову.

Але було в ньому ще щось. Щось, що ховалося занадто далеко і я ніяк не міг туди дотягнутися, лише зачерпав кінчиками пальців, тому просто зайшов у двері. Буквально.   

Частина ІІІ

Я зайшов тихіше за кота, але він вже поклав слухавку, схопив ціпок та був готовий зустріти непроханого гостя.

- Я тебе пам’ятаю. – він дивився на мене сурово, з-під густих білих брів.