ВОШЛА ТЫ, РЕЗКАЯ, КАК "НАТЕ"!

Частина І

Вона обрала подобу жінки, отже її Бандит народився чоловіком. Вона завжди лише так роздавала карти і завжди я її знаходив за столиком на веранді чергового кафе. Їй було байдуже відкрита веранда чи ні, вона отримувала свій столик.

- Привіт.

«Колега» лише на мить відірвалася від трапези, щоб привітно усміхнутися, та продовжила ласувати сніданком.

- Холодний нині травень. Аж занадто.

- Замов собі також цю качку з грушевим мармеладом. Вона неймовірна.

- Ви заздрите мені, а я заздрю тобі. Ти знайшла, як проводити Відпуску не проклинаючи її.

- А що може бути чудесніше за можливість їсти досхочу? Ви приходите за коханням, я спускаюся за їжею. Ще і не варто думати про тіло. Декілька років і вже нове. Може тоді хоч джину з айвовим компотом? Цікаве поєднання.

- Але ж ти все одно обираєш кафе недалеко від його офісу. Весь час слідкуєш за ним, його коханками, його справами. І хочеш сказати, що не бажаєш привернути його увагу? Стати однією з них, хоча б на ніч? З таким тілом шансів мало.

- І нащо питаєш щоразу одне і теж? – вона покликала офіціанта та замовила по шматку кожного торту з меню, а потім повернулася до мене. – Якщо ти страждаєш без можливості кохати, то мені добре просто ласувати тортом та мріяти про Бандита. А огрядне тіло лише береже мене від спокуси. Я не хочу бути з ним навіть на одну ніч. Він мені не подобається, те що він робить жахливо і безпричинно. Він жодного разу не народився в умовах, щоб сприяли тому, ким він стає. Він просто поганий. Просто. І як би це не суперечило нашій ідеології, що всіх можна врятувати, змінити або/та на все є свої причини, він існує. Він мені не подобається, я не хочу, щоб його руки мене торкалися, але люблю його. Люблю. І жодного разу не змогла покохати когось іншого чи хоча б забажати. Лише шматочок чогось блаженного на язиці пробуджує схожі почуття, хоча б на мить. Хоча, чесно кажучи, я б все одно у Відпустці найбільше б часу приділяла їжі. Ну, не бреши, що вона не варта уваги? Ви ж і людей кусаєте, називаєте їх різними епітетами пов’язаними з їжею, то нащо метафори? Якщо є справжня насолода?

- А якби він був би хорошим? Або просто життя б його робило таким? Ти б так не казала. Якби його прихильність залежала від розміру твого одягу?

- Не кажи дурниць. Люди вигадали важку працю та спортзал. То, що цього разу тебе привело за мій стіл? Знову просто познущатися, змусити повторити промову і вважати, що саме цього разу я передумаю?

- Те, що і завжди: самотність. І я кожного разу шукаю тебе, думаючи, що ти здатна хоч трішки її розділити зі мною, як би не ховалася за тонною їжі. Я не знущаюся. Не над тобою.

- Не правда. Я люблю і її. Їх.

Я хотів був продовжити, але зрозумів, що контакту більше немає. Її погляд поринув кудись вдалечінь. Я зрозумів, що то її Бандит вийшов з офісу, зараз сяде до авто і можливо, лише можливо, повернеться за якийсь час з чистими руками, а вона знову відкладе виделку, аби поглянути на нього та сховати очі, якщо він відповість.

Частина ІІ

         Маю віддати належне – демониця співає, мов янгол. Та і що тут дивного? Якщо подумати, між ними жодної видимої різниці.

Я попросив розрахувати мене, не хотів чекати, коли почнуть бити північ, не хотів ставати частиною чийогось щастя, але жінка в червоному постала на вході: на французький манер заплетене чорне, мов смола, волосся, сукня, яка грала з ним на контрасті, підкреслювала талію, груди, але приховувала стегна, лише натякаючи невеличким вирізом на їх чарівність. Вуста були в тон сукні, а темні-темні очі майже без косметики. Все було, як раніше. Вона була, як раніше. Нічого не змінилося. Абсолютно. Я не бачив її тисячі й тисячі років, а вона геть не змінилася, ба більше, вона теж була однією з нас, вона теж була у Відпустці, вона теж не марнувала ці дні дарма. Вона зайшла до бару попід руку з чоловіком середнього віку. Статним чоловіком. З далеку можна було зрозуміти його місце в суспільстві. Тут вона теж не змінилася, як і те, що привела такого мужчину святкувати в таке місце. Вона завжди злітала високо, але любила ходити по землі.

Кожне її нове життя вартувало людству великих змін: релігійних, політичних, воєнних, природних, епідеміологічних тощо. Якби у всіх ураганів світу було лише одне ім'я – це було б її ім'я. Їй давали шанс, за неї боролися Слуги, янголи, демони, її закидали в різні світи, паралельні часові виміри, куди подалі від основної осі і ніколи не затримували десь двічі. Після її другого життя – ніколи. Уявлення не маю, як вона змогла стати однією з нас. Певно, теж така собі в’язниця. Не змогли приборкати її, не захотіли бачити серед чорноти і просто рекретували.

Її друге життя – було моїм першим. Я був Учнем, вона прийшла вдруге, аби змінити світ. Від чуми до протестантства. Це було Відродження, вона грала Персефону у свиті королеви, а я більшу частину свого часу колупався в дупі короля. В цьому античному образі вперше її побачив не лише я, а і весь англійській двір, а головне Його Величність. Після я її вже бачив на його ложі. Не один раз, не одну. Вдень вона цілувала руку королеві, а вночі спускалася дарувати поцілунки її чоловікові. Коли їй він набрид, коли вона забажала інших, то просто нашепотіла йому нових іграшок і зробила все можливе, щоб він почув. А потім, чомусь, вона поглянула на мене.