ВОСКРЕСІННЯ

Частина І

Вперше я побачив її на Зелені свята, під пронизливе соло дзвонаря. Вона вийшла з церкви в білій мережевій хустці, що відтіняла її оливкову шкіру з глибокими темними очима та довгій, наче шифоновій, сукні, якою грався вітер. Вона дарувала посмішку знайомим та просто людям, які мали честь пройти поруч. Мереживо впало на плечі, чим відкрило медового відтінку блонд з дивовижно вплетеними дикими квітами в густу косу, яка завивалася на кінчиках. Щось таки в ній було… Щось і святе, і дохристиянське. Чимось ця дівчина привернула мою увагу, але не змусила ні познайомитися, а ні думати про неї більше ніж я палив ті декілька цигарок без фільтру по той бік вулиці.

Дзвони продовжували лунати, а я диміти, змішуючи повільно в повітрі отруту з тополиним пухом, який запорошував місто і волосся тієї дівчини. Так, я не згадував її після того, але і не міг в ті хвилини відірвати погляд від грайливої посмішки, від гонорової та легкої водночас ходи, якою вона маневрувала до трамвайної зупинки. Щось таки в ній було.

Я запрокинув голову на цегляну стіну, в останнє випустив дим, загасив цигарку та пішов в протилежний від незнайомки бік, не озираючись. Така була наша перша зустріч, але не знайомство. Та воно все-одно наздогнало нас, хоч більше ніж через рік цього земного життя.

Частина ІІ

Мені подобалося, що приходили й зникали ми саме взимку. Я любив холод, любив як він покусує тіло, як пронизує до самих кісток. Я бачив як помирали від спеки, бачив як помирали від північного короля. Повірте, ніхто б добровільно не обрав життя у вічному літі, якщо б довелося кінчати його виводячи па з правителькою півдня. Я любив холод, і саме тоді полюбив й ту дівчину.

Поки я йшов на свою зупинку, мою увагу привернула вогняна хода крізь темряву в Прабатьківську суботу. Дивно, але ця православна служба віяла ще тим містицизмом. Хоча, що тут дивного? Все логічно.

Логіка крилася і в тому, що вдруге ми переплелися знову під ноти церковних дзвонів. Знову нас оточувала біла крупа. А може і не було в тому ніякої логіки.

Чесно, я б до неї, напевно, й тоді не заговорив. Чомусь так і не тягло познайомитися, хоч впізнав одразу, хоч знав, що не існує випадковостей. Та вона все вирішила сама. А не впізнати її було важко, навіть у темряві. Всьому виною – очі, а точніше біси, що там горіли яскравіше за пекло, сильніше за рай.

Було вже пізно, перестав грати і музика на головній вулиці, що своїми творами давно змінив обрядову пісню й останні кілька годин дарував атмосферу іншого, не справжнього, бутафорного міста. Мороз посилив свої обійми. Здається лише ми троє досі намагалися дочекатися потрібного номера. Почав падати сніг великими, пухнастими пір’їнами, які перероджувалися ще до того, як долітали до вологої землі, але не до її двох закручених хвостиків, подібних на чудернацькі антени, що ніяк не пасували віку, але пасували їй, її очам.

Знаєте, я часто помічав, як незнайомці довго разом чогось чекають, десь знаходяться, не заводять розмови, намагаються не дивитися один на одного і це породжує великий ком незручності, бажання того, аби це нарешті скінчилося. Але не зараз. Мовчання нам не заважало, я давно забув, що чекаю маршрутку, і знав, що незнайомка також не бажає її приходу. Та я досі не жадав знайомитися. Натомість дістав почервонілі руки з кишень і вирішив запалити, відійшовши подалі. Через півхвилини боротьби з сирістю та вітром, почув той сміх, що і досі, чомусь, гріє мені серце й трішки зачіпає.

- Серйозно? Сірники?  - вона підійшла майже впритул, нас розділяло лише полум'я її запальнички, що раптово, з характерним звуком, з’явилося за її командою, віддзеркалилося в чорних очах, та мені здалося, що навпаки. – Не могла більше дивитися на Ваші марні, навіть жалюгідні, спроби. Ще й в таку погоду. – знову сміх.

- Дякую. – я промовив це після того, як вже випустив перший дим, після роздумів, чи варто продовжувати розмову.

Вітер направив дим мені в обличчя й зняв капюшон з голови. Задовге волосся на мить забрало дівчину з мого поля зору, й саме тоді я прийняв рішення.

- Що за дурість мерзнути в дань моді?

- Я завжди можу зробити так. – з цими словами, дівчина накинула шарф собі на голову, але одразу ж зняла.  

- І я про те. Нащо? Менінгіт такий сексуальний? – уявлення не маю, чому я вирішив спитати саме це. Чому саме так повести діалог.

- Справді? – вона знову засміялася. – Розмова набула дивного… Не думайте, що мені є діло до того, як я виглядаю в очах незнайомих чоловіків.

Вона ще щось сказала, біси весело спалахнули, але я прочитав в ту мить інше, що було голосніше за її слова, які я не розчув: «Я обіцяла жити, а не триматися за життя». А кажуть, що очі – дзеркало душі. Інколи. Якщо душа ще на місці.

- Я знаю, що мій номер точно вже не прийде. Занадто далеко.

- Де?

- Там, куди варто йти мені вже ногами.