ВІН

Частина І

До* Кінбурна

Знаєш, тут є одне місце, яке нагадує мені про інше. Думаю, так часто буває, особливо, коли те інше занадто далеко. В моєму випадку, туди ще не просто дістатися й не одним видом транспорту. Тому найкраще знайти мініатюру поруч. Головне не робити так само з людьми.

Не дивися оцим своїм поглядом на мене, мені важко стримати посмішку. Та ні, я не могла там залишитися. Так, та місцина просто дивовижна. Вона пережила час. Не могла. Через нього. То його край, таким як ми тепер там не місце. – один обпікаючий ковток холодного напою, один важкий подих і знову посмішка.

В подобі я була там лише один раз. Наприкінці першого літа.

Я б повернулась потім, але ми ж знаємо, що такої можливості більше не буде. Ну, ми ж з тобою саме на цей фінал поставили? – тепер твій мовчазний ковток.

Є один людський напій, який я просто обожнюю. Досить! Я не буду так розповідати! Не сміши. Ні, це не бурбон. Це просто молоко, хоча молоко – це не просто. На Кінбурні важко з продуктами, та ще важче з людьми. Звичайно я не про туристів. Здається я годину блукала тими хуторами поміж закинутих дворів, сто відсотків заблукала, аж поки хтось не підказав, яка сім’я поблизу тримає корову. І знаєш що? Так, в пошуку її я взагалі втратила будь-які орієнтири. А потім з’явився він.

Геть забула його ім'я. Пам’ятаю, що окликала жінку, яку побачила біля дому, вона відповіла, що знає про кого я питаю і сказала зачекати, бо він (вона точно називала ім'я) проведе. І ось він вийшов.

Перші дні мого перебування на півострові стояла холодна погода, добиратися навіть довелося майже в шторм. Часом думала, що на Службу піду раніше. Там, де я зупинилася не було гарячої води, а лише літній душ, та й море не досить привітне. Я майже дві доби мріяла про ванну. Уявляєш мій вигляд? Пучок брудного волосся? Та і теплий одяг не брала, тому довелося надіти на себе все, що було. Так, це вже смішно і сумно. Розумієш, я не хотіла цей раз когось допускати, мені було все одно як я виглядаю, але він… Тоді я пожалкувала. Пожалкувала, що не приверну таким чином уваги, хоча ніхто б цього не зробив, але це я зрозуміла вже пізніше.

Замовкла газонокосарка і він вийшов з тих хащів. Кожне подвір’я на косі було немов частиною лісу. Хоча думаю так воно і є. Схожих на нього я бачила дуже давно й не цій півкулі цієї планети. Навіть в іншому теперішньому на тій територіє це вважається застарілим. Він був неземний. Я ніколи не бачила такого довгого волосся в хлопця, навіть у дівчини нині це раз на декілька тисяч, а може і сотень тисяч. Ти зрозумів яка я і де.

Він сказав: «йдіть за мною», і ми попливли. Я була готова щоб він вів. Мені хотілося і заговорити, і ніколи не порушувати цієї тиші. Незнайомець вів мене, дівчину, безлюдною територією невідомо куди, а я жадала цієї невідомості. Ми пробиралися вузькою тропою, яка ледь виднілася серед дерев, кущів, трави. Я навіть забула про свій страх павуків. Я просто не могла перестати слідкувати очима за його станом. Він був попереду, я позаду. В ньому, в його ході, голосі було щось… Просто було щось.

Абориген.

Ми вийшли до лиману. Був прилив, тому знову лише вузька доріжка. О, як я хотіла, щоб ця подорож не кінчалася. Але і розуміла, що і пальцем до нього не доторкнуся, не буду шукати. Його не можна було нам чіпати.

Він когось погукав. Зайшов до двору, а я залишилася чекати. Боже, яке прекрасне місце. Ліс просто впадає у водойму. Зелена блакить і аромат щастя, волі, сил. А він наче їх частина. Невід’ємна частина. Неподалік, на старезній дерев’яній лаві, я помітила кота. Він був величезний, нереально величезний. Не товстий, а дійсно великий. Його тіло вкривали безліч шрамів та кольорів. В ньому теж щось було.

На Кінбурнській косі здається все коріння було чимось неземним. А знаєш, точніше було б сказати навпаки. Там ще залишилася Земля. Найреальніша. Найправдивіша. Земля.

- Це наш старійшина. – він вказав на кота, котиська. – А то, ті шрами, то собаки чи вовки. Взимку немає різниці.

Виявилося корова померла. Й мого аборигена, як ти вже зрозумів, я більше не бачила, а кота так. Знаєш, це я його так прозвала, мого Мауглі, а потім зрозуміла. Я згадувала його ще довго, кожну ніч, аж потім, вже на палубі, мене осінило – він Падший. Розумієш? – попросив бармена повторити, погляд не піднімав. – Падший.

А те місце я тобі покажу. Відійдемо там. Напередодні буде сильна хуртовина і мороз – моя мініатюрна коса набере неперевершеного вигляду.      

Частина ІІ

До* Н.А.

Та важко було з іншим. Через декілька причин. Я ніколи не зможу описати ні його погляду, ні того, чого було варте мені встояти перед ним.

Перед його поглядом.

Впродовж цього перебування ми часто пересікалися. Не так часто як би мені хотіло, але занадто часто ніж мені того хотілося. Мабуть жили поруч. Або його дівчина. Весь час, що я їх бачила разом вони були такі щасливі. Ідеальна пара і так схожі один на одного. Я впевнена, він її кохає.