ЛАК ДЛЯ НІГТІВ

Частина І

Вона сиділа на білим запорошеній лаві та споглядала за малюками, що катали сніжних баб з батьками. В її очах не було суму, та я відчував. Я його бачив, як древнього згорбленого безстатевого монстра в людській подобі, замотаного в старе, але чисте лахміття. Він був поруч. Обіймав її та плакав. Він побачив мене, крізь судоми на вустах, посміхнувся, витер замерші сльози і зник. Ні, тимчасово відійшов.

- Привіт. – я присів поруч, а жінка здригнулася, немов сидить тут вже десятки років і ніхто крім смутку не відвідував її.

- Добридень, чоловіче. – такої сонячної посмішки я ніколи не знаходив за всі тисячоліття, які був пізнав. І в очах її теж грало сонце, теж сяяло тепло. Бурштинова кімната була знайдена того передноворічного дня. – Ти загубився? – ось вона, та сама, невідома їй, материнська тривога. – Я ніколи тебе тут не бачила раніше.

- А я Вас, тітонько, всі свої п’ять років! – не вийшло у мене прожити ці виписані дні без брехні. Не міг я більше споглядати тишком. – Точніше два, перші три я геть не пам’ятаю.

Вона потирала червоні від холоду руки. Жодного разу я не бачив на ній рукавиць.

- Хіба тебе в місті випустили самого гуляти? Такого малого? – голос забринів нервовими нотками.

- Та Ви шо! Я вже великий. А мама готує тортик Діду Морозу і стереже мене з вікна. – я- вказав на перше ліпше попід дахом, що найяскравіше бриніло різнокольоровими вогниками.

- А вона не буде проти, що ти розмовляєш з незнайомцем?

- То Ви ж не дивний дядечко.

- Я лише стара дивна жіночка. – посмішка повернулася.

«Яка пів життя провела на цій лаві перед дитячим майданчиком…»  - ніяк не можу змусити себе не читати її думок, добре, що ми не вміємо плакати.

- Та Ви ж молоді! – вона, у відповідь, грайливо струсила сніг з моєї шапки.

- Чому ти не з усіма дітками? Чому я раніше тебе не помічала?

- Цими двома запитаннями Ви вже відповіли. Тепер моя черга. – я підсунувся ближче і намагався не дивитися, як тануть сніжинки в неї на волосі, що вибивалося з-під берета. – Чому Ви злякалися, як побачили мене?

- Подумала, що ти з мого сну. Мого найстрашнішого кошмару. – вона зніяковіло закліпала. – Хоча там геть нічого лячного не було.

- Розкажіть.

- Дивний ти хлопчик і там був дивний, десь твого віку, хлопчик. Пам'ятаю як мені подзвонили у двері, я відчинила, а на порозі стоїть дитина. У чудернацькому вікторіанському костюмчику, чи це я вже надумала, та точно знаю, що в його руках була блакитно-бузкова квітка. Чи то дзвіночок, чи гіацинт, чи то мускарі. Маленьке таке, на одному пагоні, ніжне. Я його пита хто він, звідки, чи ба не загубився, а він лише стоїть, мовчить та пильно так дивиться. Мене такий страх схопив в свої обійми і з кожною секундою вони все дужчали, дужчали від його мертвої німоти. Я тоді чітко зрозуміла хто він в тому, від ледь прочинених дверей, просторі. Зрозуміла, та так, стоячи на колінах і тримаючись однією рукою за ручку дверей, продовжувала випитувати. – вона пирхнула сміхом. – Випитувати у Диявола, де його батьки.  А через рік, а може два, я проводжала темними вулицями подругу, раптом вона запримітила маленького хлопчика, який понуро сидів на узбіччі. Поки він їй нарешті відповів, то я була ладна схопити подругу за руку й бігти геть. Виявилося, він просто образився на тата через останню скоринку свіжоспеченого хліба, що той був з’їв.

То була наша перша розмова. І тоді я нарешті зрозумів, що не жалкую через обрану мною подобу маленького хлопчика. Бо я в неї закохався. Але не так, а немов у янгола… Ця іронічна думка не покине мене ані на хвилину всієї Служби. 

Частина ІІ

Я розкрив долоні, немов даруючи повітряний поцілунок, та випустив тепле повітря, розвівши їх плавно по-бокам. Зараз мав ніжний вітерець підняти небесне борошно та закрутити його навколо тої самої лавки, але нічого не відбулося. Все-таки у житті смертної людини є свої мінуси. Тому я просто підбіг ззаду до моєї берегині бурштинової кімнати, потягнувся на носочках, та закрив жінці маленькими рученятами очі.

- Встигли забути мене? – на дитячий дзвінкий сміх, вона відповіла своїм лагідним та теплим. Я всівся поруч.

- Хіба таке ясне сонечко можна забути?

Старого не було. Вперше за ці сотні днів. Зате у крижаних руках з’явилося щось нове.   

- Що це? – мною було вказано на ту загадкову річ з бантиком.

- Червоний лак для нігтів.

Я втупився на неї запитально, а вона правим кутиком губ всміхнулася та поклала маленьку баночку на краєчок лави.

- Коли я була зовсім маленька, можливо така як ти зараз, то хрещена фарбувала собі нігті яскравим, красивим, блискучим червоним кольором, а я зачаровано спостерігала за цим, казковим для мене, дійством. Я навіть в думках не посміла подумати, щоб мені теж нафарбували нігтики, та вона запропонувала сама. Але, що хрещена, що мати поставили заборону на червоний колір, немов у тому фільмі жахів. Пояснюючи це тим, що не гоже малій дитині так фарбуватися. Тому до середньої школи доводилося мені задовольнятися пастельними тонами, частіше навіть прозорими, та ти навіть уявити не можеш, як маленькому дівчаті жадається червоного.