— Раночку, Брено! — вітаюся я сама до себе, розплющивши очі.
Лежу все ще під теплою ковдрою й дуже не хочу вилазити в холодний простір маленької орендованої квартири.
Скидаю з себе ковдру одним різким рухом. По моїй надмірно блідій, майже прозорій, майже фаянсовій шкірі пробігають мурахи від холоду.
Я кидаю погляд на вікно. За вікном іде дощ, бурхливий вітер зриває пожовкле листя, кружляє його в танці й відносить у невідомість.
Я кутаюся у свій махровий рожевий халат, взуваю на тонкі ніжки теплі рожеві капці й іду до ванної привести себе до ладу та почистити зуби.
Спльовую воду. Дивлюся на себе в дзеркало.
В мене блакитні очі, як небо в ясну погоду, тонкі, блідо-рожеві, чітко окреслені вуста, кирпатий носик, світле, майже сиве волосся й великі пружні груди.
Я йду до кухні, наливаю воду в турку й заварюю дешеву чорну каву.
Гіркий аромат бадьорить, гаряче тепло напою зігріває моє тіло.
Я дивлюся на годинник. Варто поспішати! Сьогодні мій перший робочий день у новій великій компанії «Сакко і партнери».
Я вдягаю свого улюбленого щасливого сірого светра, купленого в Хумані на розпродажі в останні дні, рік тому, по 24 гривні.
Підводжу свої губи блиском, надягаю пальто, теж із Хумани, поспіхом взуваю кеди. Не питайте, звідки. Ну, ви здогадалися!
І поспіхом біжу на автобус, аби хоча б встигнути!
Людська хвиля заносить мене всередину, притискає з усіх боків! Радію лише тому, що автобус приїхав вчасно.
Через пару зупинок мене штовхає інерція гальмування. Боляче врізаюся в людину переді мною.
— Чорт! Дивись, куди падаєш! — виривається в нього.
Злісно.
Я повільно підвела очі догори.
Він вищий за мене на голову, у пальто й капелюсі, з барсеткою через плече. Гарними цинамоновими очима! Його погляд роздратований і холодний.
— Не гідно так злословити в громадському транспорті! — хмикаю у відповідь.
— Ти ледь не зіпсувала моє взуття, дурепо!
Обурююся. Мої щоки починають палати. Хмикаю й виходжу на наступній зупинці.
Ось так завжди! Я знову не знайшлася, що відповісти, як захистити себе! Я така добра і чуйна!
Холодний вітер і легкий нестерпний дощ сповільнюють мій рух, та все ж варто прискоритися, щоб не запізнитися на роботу!
Підступна порожня пляшка, яку хтось не докинув до смітника, якимось чином опинилася під моєю ногою!
Авжеж, Брено! Ти не могла не впасти в калюжу.
Раптом той самий чоловік з автобуса простягає мені руку й подає пачку сухих серветок.
Він допомагає мені привести себе до ладу, і ми мовчки йдемо прямо до будівлі компанії «Сако і партнери».
— Вибачте за мою поведінку в автобусі! Мене звати Андрій. Ранок видався не дуже.
— Брена, — тихо повідомляю я. Відчуваю, як мої щоки починають палати. Втуплююся очима в мокрий асфальт.
— Яке незвичне ім’я, Брено! — каже він м’яким шовковим голосом. — Що ж, мені вже час.
Він прискорюється й заходить до скляної будівлі, куди зрештою потрібно і мені!
Оптимізм знову наповнює мою душу! Цей день обіцяє бути цікавим.
Хмари розходяться, визирає сонечко.
Я заходжу в скляну будівлю!
#417 в Різне
#286 в Гумор
#4606 в Любовні романи
#2043 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 13.11.2026