Розділ 9. Сліпа зона

Я зачинила двері на всі чотири оберти.

Клік.

Клік.

Клік.

Клік.

Мої руки були червоними до ліктів. Кров Артема Вікторовича вже встигла запектися під нігтями, утворивши темну, іржаву кірку, що стягувала шкіру. Я не стала вмиватися. Я просто скинула куртку просто на підлогу в коридорі, підхопила жорсткий диск і важке, липке прес-пап'є, і попрямувала на кухню.

Моє тіло тряслося від адреналіну, але розум працював кристально чітко. Лікар мертвий. Марина мертва. Докази вказують на мене. Якщо я не знайду на цьому диску запис із камер відеоспостереження клініки, де видно його — мого колишнього, який заходить у кабінет і робить це, — мені кінець. Це мій єдиний шанс довести свою невинуватість.

Я дістала перехідник, під'єднала диск Артема Вікторовича до свого ноутбука і жадібно втупилася в екран.

Папка «Архів_СБ».

Папка «Камери_Внутрішні».

Дата: сьогодні.

Час: з 23:00 до 02:00.

Мої пальці зависли над тачпадом. Серце забилося десь у горлі, перекриваючи кисень. Я натиснула Play.

Екран спалахнув чорно-білим зернистим зображенням кабінету терапевта. Кут огляду захоплював стіл, двері та частину кушетки. Час на таймері внизу екрана показував 23:14. Двері відчинилися.

Я побачила себе. Я зайшла в кабінет, нервово озираючись, кинулася до столу і почала рвати блокнот. Усе точно так, як я пам'ятала. Потім у кадрі з'явився Артем Вікторович. Він щось казав, відступаючи до стіни. Я бачила, як моє обличчя на екрані спотворюється від крику.

Таймер показав 23:18. На відео я раптом завмерла. Мої плечі різко опустилися, напружена поза розслабилася. Я стояла нерухомо кілька секунд, низько опустивши голову.

— Ну ж бо, — шепотіла я екрану, впиваючись нігтями в долоні. — Де ти? Виходь із сліпої зони камери. Покажися.

Але в кабінет ніхто не зайшов.

Натомість жінка на екрані — жінка з моїм обличчям, у моєму одязі — повільно підняла голову. Навіть крізь погану якість зйомки я побачила її очі. Вони були абсолютно порожніми, мертвими і холодними. Вона подивилася на лікаря. На її обличчі повільно розпливлася хижа, ледь помітна усмішка. Вона не виглядала наляканою жертвою. Вона виглядала як хижак, який нарешті загнав здобич у кут.

Жінка на екрані спокійно, без жодної метушні, простягнула руку до столу і взяла важке металеве прес-пап'є. Артем Вікторович підняв руки, благаючи про щось, але вона зробила різкий випад уперед.

Я з жахом дивилася, як мої власні руки на моніторі методично, удар за ударом, опускаються на голову лікаря. Один. Два. Три. Жодної зайвої емоції. Жодного тремтіння. Тільки холодна, механічна робота. Коли все було скінчено, жінка на відео поклала знаряддя вбивства на стіл, акуратно витерла обличчя від бризок паперовою серветкою, системно витягла жорсткий диск із процесора і спокійно вийшла з кабінету.

Відео закінчилося. Чорний екран відобразив моє бліде, спотворене жахом обличчя.

Тиша у квартирі стала оглушливою.

— Ні, — прохрипіла я, відсахуючись від столу. — Це монтаж. Це діпфейк. Він усе підлаштував.

Але в глибині мого мозку, там, де п'ять місяців височіла непробивна бетонна стіна, з'явилася перша тріщина. Слова Артема Вікторовича зазвучали у вухах з новою силою: «Вашого колишнього чоловіка немає в живих. Його оголошено зниклим безвісти п'ять місяців тому. Ви створили його у своїй голові, щоб виправдати те, що сталося...»

П'ять місяців.

Я переїхала в цю ідеальну, безпечну квартиру рівно п'ять місяців тому. Тоді ж я змінила замки. Тоді ж я перервала контакти з усіма друзями, крім Марини. Тоді ж я купила велику, герметичну морозильну камеру, яку поставила на заскленому балконі, переконавши себе, що це потрібно для зберігання запасів, щоб рідше виходити на вулицю, де він може мене підстерегти.

Мої ноги, важкі як свинець, самі понесли мене геть із кухні. Я йшла коридором, наче уві сні. Відчинила двері на балкон. Повітря тут було прохолодним. У кутку стояв великий білий рефрижератор. Його кришка була додатково обмотана армованим скотчем. Я завжди казала собі, що це для надійності. Що там просто заморожене м'ясо.

Я підійшла ближче. Мої закривавлені пальці намацали канцелярський ніж на підвіконні.

«Не відкривай», — прошепотів мій власний, нормальний голос десь на периферії свідомості. «Якщо ти відкриєш, ти помреш від болю».

Але я вже різала скотч. Шар за шаром. Липка стрічка зі скрипом піддавалася. Я підчепила край важкої кришки і з силою потягнула її вгору.

Із нутрощів камери війнуло крижаним холодом і солодкуватим, нудотним запахом хімікатів та старого м'яса.

На дні морозильника, зігнутий у неприродній позі, покритий шаром білої паморозі, лежав він. Мій колишній чоловік.

Його обличчя застигло в гримасі жаху. На його скроні зяяла глибока вм'ятина — точнісінько такої ж форми, як металеве прес-пап'є, що зараз лежало на моєму кухонному столі.

Стіна в моїй голові розлетілася на друзки, і спогади ринули всередину нищівним цунамі.

Я згадала той вечір п'ять місяців тому. Я згадала, як він знову кричав на мене, як замахнувся, щоб ударити. І я згадала, як уперше в житті мій страх вимкнувся. Щось усередині мене просто клацнуло. Слабка, залякана Єва зникла, а на її місце прийшла вона. Холодна. Раціональна. Безжальна. Вона взяла перше, що трапилося під руку, і вдарила його. А потім ще раз.

Вона розчленувала його реальність і сховала його тут. А щоб Єва не збожеволіла від усвідомлення того, що стала вбивцею, вона створила ілюзію. Створила фантомного месника, який бродить за дверима. І щоразу, коли хтось наближався до розгадки цієї ілюзії, — надто допитлива Марина, надто розумний психотерапевт, — вона брала контроль над тілом і зачищала загрозу. Залишаючи слабкій Єві лише бруд на кросівках і відчуття "втраченого часу".