Розділ 7. Записи Артема Вікторовича

Клініка «Гармонія» знаходилася на першому поверсі житлового будинку, далеко від центральних вулиць. Я припаркувалася за два квартали, у глухому дворі, і пішки дійшла до будівлі. Була одинадцята вечора. Вікна клініки темніли, лише над вхідними дверима тьмяно світився ліхтар, вихоплюючи з темряви табличку з годинами роботи.

Я знала, що в Артема Вікторовича є звичка затримуватися допізна по п'ятницях, розбираючи папери. І я знала, що чорний вхід, яким користується персонал, часто залишається відкритим до останнього співробітника.

Мої кроки були безшумними. Я обійшла будинок. Залізні двері чорного входу були прочинені на вузьку щілину — хтось підклав під них згорнутий картонний стаканчик від кави, щоб виходити курити. Ідеально. Я прослизнула всередину, опинившись у вузькому коридорі, що пах кварцуванням і дезінфектором.

Моє серце билося рівно. Паніка відступила, залишивши після себе холодну, крижану цілеспрямованість. Він хоче, щоб я була жертвою? Він хоче замкнути мене в клітці з власних страхів і фальшивих доказів? Не вийде. Я знищу все, що може мене скомпрометувати.

З-під дверей кабінету Артема Вікторовича пробивалася тонка смужка світла. Я обережно підійшла ближче і прислухалася. Тиша. Лише тихе гудіння комп'ютера. Я потягнула ручку на себе — двері не були замкнені.

Кабінет був порожній.

На столі стояла недопита чашка чаю, екран монітора світився, а поруч лежав його улюблений блокнот у шкіряній палітурці. Лікар, мабуть, вийшов до вбиральні або за кавою. У мене було лише кілька хвилин.

Я кинулася до столу. Першим ділом — комп'ютер. На екрані була відкрита моя електронна картка.

Пацієнтка: Єва С.

Діагноз під питанням: Дисоціативний розлад ідентичності (ДРІ) на тлі важкого ПТСР.

Мої очі швидко забігали по рядках тексту.

«...Стверджує, що її переслідує колишній чоловік. Надані нею ж "докази" (перерізані дроти, зламані замки, брудні сліди) мають ознаки інсценування самою пацієнткою. Під час останніх сеансів спостерігалися мікроепізоди "відключення" — пацієнтка завмирає, змінюється тембр голосу, з'являється нехарактерна жорсткість у судженнях. Схильна до агресивної самооборони. Високий ризик заподіяння шкоди собі або оточуючим. Рекомендована негайна госпіталізація та медикаментозна терапія. Завтра вранці планую зв'язатися з її контактною особою (Марина К.) та поліцією для примусового поміщення в стаціонар...»

Слова на екрані розпливлися.

Він не просто не вірив мені. Він збирався закрити мене в психлікарні! Він збирався зв'язатися з Мариною... з Мариною, яка зараз лежить у холодній землі в лісосмузі! Якщо він завтра подзвонить їй і телефон буде вимкнений, а потім піде в поліцію з цими записами... Вони знайдуть Марину. Вони знайдуть мій телефон, мої повідомлення, мій бруд під нігтями.

Я схопила мишку і гарячково натиснула «Видалити файл». Система запросила пароль адміністратора.

— Чорт, — прошипіла я, відчуваючи, як накочує паніка.

Я схопила його шкіряний блокнот і почала швидко гортати сторінки, вириваючи всі аркуші, де згадувалося моє ім'я. Я рвала папір на дрібні шматки і ховала їх у кишені куртки. Мені потрібен пароль. Або мені потрібно розбити цей комп'ютер.

— Шукаєте щось конкретне, Єво?

Голос пролунав від самих дверей, спокійний, але з ледь помітним тремтінням.

Я різко обернулася. Артем Вікторович стояв на порозі. У його руці був паперовий рушник, яким він щойно витирав руки. Його погляд метнувся від мого обличчя до розірваного блокнота в моїх руках, а потім на екран монітора, який я так і не змогла очистити.

— Я не божевільна, — мій голос прозвучав глухо і загрозливо. Я зробила крок до нього. — Ви не розумієте. Це все він. Він підставив мене. А ви допомагаєте йому, навіть не усвідомлюючи цього! Ви хочете здати мене поліції за те, чого я не робила!

Артем Вікторович повільно відступив на крок, його рука намацала ручку дверей за спиною. Він не намагався мене заспокоїти професійним тоном. Він був наляканий. Справді наляканий.

— Єво, послухайте мене дуже уважно, — сказав він, і його голос зірвався. — Вашого колишнього чоловіка немає в живих!

Кімната ніби перехилилася.

— Що ви несете? — я виплюнула ці слова, відчуваючи, як у скронях починає пульсувати кров. — Я сама бачила звіти! Він у Польщі!

— Цей звіт — підробка. Ви самі принесли мені роздруківку з інтернету, зроблену у фоторедакторі, — він говорив швидко, його очі невідривно стежили за моїми руками. — Я зробив офіційний запит через своїх знайомих у поліції. Вашого чоловіка оголошено зниклим безвісти п'ять місяців тому. Рівно за місяць до того, як ви вперше прийшли до мене на прийом і сказали, що він почав вас переслідувати.

— Ви брешете, — прошепотіла я. У вухах почав наростати гул. Той самий гул, який завжди передував "відключенню".

— Єво, ви створили його у своїй голові, щоб виправдати те, що сталося п'ять місяців тому, — лікар продовжував говорити, наближаючи катастрофу. — Ваша психіка розкололася, щоб не пам'ятати, як ви...

— Замовкніть! — я крикнула так гучно, що затрусилося скло у вікні.

Гул у голові став нестерпним. Кімната почала втрачати обриси, стіни ніби дихали, стискаючись навколо мене. Я бачила лише рот Артема Вікторовича, який продовжував щось говорити, але слів я вже не чула. Моє тіло напружилося, готуючись до стрибка. Я мала зупинити його. Я мала захистити себе. Я мала змусити його замовкнути.

Остання чітка думка перед тим, як світло згасло, була проста: «Я навчилася прокидатися рівно за мить до того, як стане боляче».

Клік.

Я розплющила очі.

Я сиділа у своїй машині. Двигун працював, з пічки дуло тепле повітря. На годиннику було 02:15 ночі.

Мої руки міцно стискали кермо. Я повільно опустила погляд на свої долоні. Вони були липкі. Рукава моєї світлої куртки були просякнуті чимось темним, що вже почало підсихати. Пахло металом. Пахло кров'ю.