Розділ 5. Земля під нігтями

Їхати довелося майже сорок хвилин. Асфальт змінився на бетонні плити, а ті, у свою чергу, перейшли в розмиту дощами ґрунтовку. Навігатор на телефоні давно втратив сигнал, але він мені був і не потрібен. Червона лінія на роздрукованій карті в моїй голові відкарбувалася до міліметра.

Я зупинила машину біля іржавого шлагбаума закинутої промзони. Заглушила двигун. Тиша тут була густою, мертвою, лише вітер шумів у верхівках високих сосен. Тих самих сосен, чиї голки я вранці витягала з протекторів своїх кросівок.

Я вийшла з машини, щільніше запахнувши куртку. Повітря пахло сирістю та хвоєю. Щойно мої черевики торкнулися в'язкої, сірої грязюки, мої литкові м'язи знову занили тим самим фантомним болем. Тіло пам'ятало цю дорогу. Воно знало, наскільки важко тут іти в темряві. Від цієї думки до горла підкотила нудота, але я силоміць проковтнула її. Логіка. Тільки логіка. Він змусив мене сюди прийти вночі, і я маю дізнатися навіщо.

Я йшла вздовж напівзруйнованого цегляного паркану, звіряючись із картою, поки не дісталася місця, позначеного хрестиком. Це була невелика галявина за залишками старої котельні, прихована від будь-яких випадкових очей.

Я зупинилася, важко дихаючи. На перший погляд, нічого незвичайного. Купа старого листя, гілки, сміття. Але мої очі, вже натреновані шукати найменші відхилення від норми, одразу зачепилися за одну деталь. Під корінням найтовщої сосни хвоя лежала неприродно рівно, ніби її спеціально туди нагорнули. А під нею виднілася свіжа, ще темна земля.

Він змусив мене копати. Я впала на коліна прямо в бруд. Не маючи інструментів, я почала розгрібати вологу землю голими руками, ламаючи нігті об каміння. Пальці обпікало холодом, бруд забивався під нігті — точнісінько так само, як той темний бруд, що я побачила на своєму робочому столі вранці. Пазл складався з жахливою, крижаною точністю. Він накачав мене газом, привіз сюди, дав у руки лопату... Ні, не лопату. Земля була розпушена неглибоко і нерівномірно. Я копала це руками. Він стояв над моїм несвідомим тілом і дивився, як я здираю шкіру на пальцях, викопуючи яму.

Для чого? Для себе? Це мала бути моя могила?

Мої пальці наткнулися на щось тверде і гладке. Поліетиленовий пакет. Серце забилося так сильно, що у скронях потемніло. Я гарячково потягнула пакет на себе, розриваючи брудну плівку.

Усередині не було бомби чи послання. Там лежала розбита жіноча сумочка, тріснутий екран знайомого смартфона у прозорому чохлі і яскравий, жовтий шовковий шарф, вкритий темними, бурими плямами.

Я перестала дихати. Світ навколо завмер.

Цей шарф належав Марині. Моїй єдиній близькій подрузі, яка залишилася зі мною після розлучення.

Вчора вдень, приблизно о шістнадцятій, вона телефонувала мені. Марина кричала в слухавку, що я не відповідаю на повідомлення, що мій голос звучить як у божевільної, і що вона негайно їде до мене з ключами, які я їй колись дала "на всякий випадок". Вона хотіла викликати мені швидку, бо я сказала їй, що колишній в квартирі. Вона не вірила мені. Вона казала, що я маю параною. Я просила її не приїжджати, благала не наближатися до моїх дверей, бо це небезпечно. Але Марина завжди була впертою.

Ось чому я вчора так різко відключилася о 18:00. Він знав, що вона приїде! Він перехопив її біля під'їзду. Він убив її, щоб ізолювати мене, щоб прибрати єдину людину, яка могла мені допомогти. А потім привіз сюди її речі і змусив моє несвідоме тіло закопати їх.

Я притисла брудний, закривавлений жовтий шовк до обличчя і закричала. Це був крик абсолютної, нелюдської безвиході.

Він зробив мене співучасницею вбивства моєї єдиної подруги. Мої відбитки на її телефоні. Мої сліди від кросівок навколо цього імпровізованого схрону. Моя ДНК на пакеті. Якщо я піду в поліцію, вони посадять мене. Їм навіть не доведеться нічого вигадувати — докази бездоганні. Артем Вікторович підтвердить, що я агресивна і втрачаю зв'язок з реальністю. Сусідка підтвердить, що я вмита кров'ю тягала щось важке (її тіло?! Господи, він змусив мене нести її тіло?!).

Я обережно, тремтячими руками, поклала речі назад у яму і почала швидко, маніакально загортати їх землею. Мені потрібно було сховати це. Сховати і забути. Моя психіка вже починала зводити захисні стіни. Це не я. Це він. Він монстр.

Я підвелася, витираючи брудні руки об джинси. У цей момент мій погляд впав на екран розбитого смартфона Марини, який я не встигла присипати землею. Від мого дотику він раптом коротко завібрував, і тріснутий дисплей засвітився, показуючи пропущене повідомлення, надіслане вчора о 17:45.

Повідомлення було від мене.

Одне слово: "Заходь."