Розділ 2. Сліпа пляма часу

Паніка — це розкіш, яку я не можу собі дозволити.

Я просиділа на підлозі біля вхідних дверей близько години, дослухаючись до кожного удару власного серця. Коли тремтіння в руках нарешті вщухло, я змусила себе підвестися. Логіка. Мені потрібна була тільки гола, крижана логіка. Якщо замки цілі, а на моєму тілі свіжі синці, значить, він не зламував двері. Він використав щось інше. Дублікат ключа? Неможливо, я сама розкривала заводську упаковку замків. Гіпноз? Снодійне?

Я підійшла до дзеркала у ванній і ввімкнула холодне світло. Звідти на мене дивилася виснажена, але зібрана жінка. Бліда шкіра, різкі вилиці, темні кола під очима. Я вмилася крижаною водою, змиваючи залишки липкого страху. Він хоче, щоб я збожеволіла. Це його улюблена гра — змусити мене сумніватися у власному розумі. Але я більше не та налякана дівчинка, яка плакала від кожного його крику. Я все задокументую. Я зберу докази.

Годинник на мікрохвильовці показував 19:00. За вікном лише починало сутеніти, небо наливалося густим фіолетовим відтінком. Я заварила міцний зелений чай, щоб прояснити думки, і сіла за кухонний стіл, відкривши ноутбук. У пошуковому рядку я швидко набрала: «різновиди газу без запаху для присипляння», а потім: «як виявити приховані камери в темряві». Мої пальці швидко й впевнено стукали по клавіатурі. Я відчувала себе детективом у власній справі. Я контролювала ситуацію.

Очі трохи запекли від напруги та яскравого екрана. Я зняла окуляри для роботи за комп'ютером і на секунду притисла прохолодні долоні до повік, роблячи глибокий вдих. Один. Два. Три.

Я розплющила очі.

Кімната була іншою.

Повітря стало важким, крижаним і пахло вогкістю, ніби хтось відчинив двері до старого підвалу. Світло на кухні не горіло. Єдиним джерелом освітлення був тьмяний вуличний ліхтар, який пробивався крізь щілину в жалюзі. Екран ноутбука був чорним, він перейшов у сплячий режим дуже давно.

Я різко сіпнулася, і мій хребет хруснув від болю. Шия затекла так сильно, ніби я спала в неприродній позі кілька годин. Але найдивнішим було інше — мої ноги. Литкові м'язи горіли вогнем, важкі й ниючі, немов я щойно пробігла марафон або довго йшла по глибокому бруду. Як таке можливо, якщо я просто сиділа на стільці?

Мій погляд метнувся до мікрохвильовки. Зелені цифри світилися в темряві: 04:27.

Понад дев'ять годин. Дев'ять годин мого життя просто стерлися, випарувалися, зникли безслідно. Це не був звичайний сон. Я б пам'ятала, як хилило на сон, як я лягала на стіл чи йшла до ліжка. Але цього не було. Був лише один кліп очима о сьомій вечора — і різке пробудження о пів на п'яту ранку.

Серце знову почало битися десь у горлі. Я намацала вимикач. Яскраве світло різонуло по очах, і тоді я побачила стіл.

Моєї чашки з зеленим чаєм там не було. Зате прямо по центру лежав аркуш паперу формату А4. Він був теплим, принтер щойно його виплюнув. Це була роздрукована карта з супутника. Якась лісосмуга за містом, поруч із закинутою промзоною. Поверх сірих пікселів дерев і старих складів був проведений товстий, жирний маршрут червоним маркером. Він починався від траси і закінчувався хрестиком глибоко в хащах.

Мене занудило.

Це його почерк. Його стиль. Він був тут, поки я була без свідомості. Він роздрукував це на моєму принтері. Він залишає мені підказки. Показує місце, куди планує мене відвезти, коли йому набридне гратися зі мною в кішки-мишки.

Я схилилася над картою, ледь не торкаючись її носом, розглядаючи червону лінію. Вона була свіжою, чорнило ще трохи блищало. Я машинально провела великим пальцем по краю лінії, і вона злегка розмазалася.

Перевівши погляд на свою праву руку, я завмерла. На подушечці мого вказівного пальця, того самого, яким я скролила мишку, була яскрава червона пляма від маркера.

«Він тримав мою руку, —блискавкою промайнула жахлива, нудотна здогадка. — Він вклав маркер у мої пальці і водив моєю рукою по паперу, поки я спала. Яка хвора, збочена фантазія».

Я підірвалася з місця, не звертаючи уваги на біль у ногах, і побігла до вентиляційної решітки під стелею. Якщо замки цілі, він дістався до мене через повітря. Я підставила стілець, вилізла на нього і посвітила ліхтариком з телефону на решітку. Болти, які її тримали, мали свіжі подряпини на металі, ніби їх недавно відкручували, а потім поспіхом прикрутили назад.

Газ. Він пустив сюди газ.

Я зістрибнула зі стільця, дістала з шафи широкий армований скотч і почала маніакально, шар за шаром, заклеювати вентиляцію. Я заклеювала кожну щілину у квартирі, витираючи піт з чола і розмазуючи червоне чорнило по своєму блідому обличчю. Я перекрию йому всі шляхи. Я не здамся. Я більше ніколи не дозволю йому вкрасти мій час.