Розділ 1. Замок на чотири оберти

Я навчилася прокидатися рівно за мить до того, як стане боляче…

Це корисна навичка. Коли тобі сниться, що ти падаєш у чорну прірву, твій мозок вмикає екстрений захисний механізм, і ти розплющуєш очі за мілісекунду до того, як тіло розіб'ється об землю. Я натренувала свою психіку робити це не лише уві сні, а й наяву. Щоразу, коли реальність стає надто гострою, надто жорстокою або гучною, я просто... вимикаю звук. Виринаю на безпечну поверхню.

Зараз ця поверхня — моя нова квартира на дванадцятому поверсі. Тут безпечно. Перше, що я зробила після переїзду — особисто замінила вхідні двері, врізавши два надскладні замки з титановими стрижнями. Щовечора я повертаю ключ рівно на чотири оберти:

Клік.

Клік.

Клік.

Клік.

Цей металевий звук став моєю вечірньою мантрою. Він означає, що монстри залишаються зовні.

Я підійшла до вікна, обхопивши долонями гарячу чашку з кавою. Чорна, без цукру і молока, саме так я люблю останнім часом. За товстим склопакетом місто жило своїм метушливим, брудним життям, але сюди не проникав жоден сторонній звук. Ідеальна, стерильна ізоляція. Минуло вже три тижні відтоді, як я втекла від нього. Три тижні відколи я востаннє відчувала цей липкий, тваринний страх, чекаючи на його важкі кроки в коридорі. Він не знає цієї адреси. Ніхто не знає, крім мого орендодавця — літнього чоловіка, якому байдуже на все, окрім вчасної оплати готівкою.

Я зробила невеликий ковток. Гіркота кави приємно обпекла язик, остаточно повертаючи мене в момент «тут і зараз». Усе під абсолютним контролем. На робочому столі ідеальний порядок: ноутбук стоїть строго паралельно краю стільниці, поруч — акуратна стопка чистих аркушів, чорна ручка. Жодного хаосу. Хаос — це те, з чого починається втрата контролю, а я більше ніколи, ні за яких обставин не дозволю йому контролювати моє життя.

Поставивши чашку на стіл, я збиралася відкрити робочу пошту, коли мій погляд зачепився за щось чужорідне. На верхньому ідеально білому аркуші паперу лежала крихітна плямочка. Ні, не плямочка. Шматочок засохлої, темної землі.

Я насупилася, відчувши, як між лопатками пробіг ледь помітний холодок. Звідки це могло взятися? Я не виходила на вулицю вже два дні, працюючи виключно віддалено. Підлога в коридорі була вимита до блиску ще вчора ввечері. Я інстинктивно потягнулася правою рукою, щоб змахнути цей бруд у смітник, і раптом завмерла.

Широкий рукав мого сірого домашнього светра трохи сповз униз.

Я повільно, затамувавши подих, відсунула м'яку тканину вище. Моє дихання зупинилося десь на рівні стиснутого горла. На блідій шкірі правого зап'ястя чітко, до моторошного контрастно вимальовувалися плями. Темно-лілові, з жовтуватими, хворобливими краями. П'ять плям. Чотири в ряд на верхній частині руки, і одна, трохи більша — знизу.

Це були сліди від чиїхось пальців. Хтось дуже сильно, до хрускоту в суглобах, стискав мою руку.

Моя чашка, зачеплена ліктем, глухо стукнулася об край столу. Крапля чорної кави бризнула на білий папір, розмиваючи шматочок землі, але я цього навіть не помітила. Я невідривно дивилася на своє зап'ястя, і кімната навколо мене почала стрімко звужуватися, викачуючи весь кисень.

Синці були свіжими. Болісними на дотик. Їх абсолютно точно не було вчора ввечері, коли я стояла під душем. Я б неодмінно помітила, якби хтось завдав мені такого болю. Я б кричала. Я б прокинулася! Я ж завжди прокидаюся до того, як стає по-справжньому боляче!

Клік.

Клік.

Клік.

Клік.

У моїй голові глухим відлунням пролунав звук вечірніх замків. Я ж замикала їх. Я до болю чітко це пам'ятаю.

Чи ні?

Я кинулася до вхідних дверей, ледь не перечепившись через стілець. Металева ручка обпекла долоню холодом. Я смикнула її. Замки були зачинені на всі чотири оберти. Ланцюжок накинутий. Вікна щільно заблоковані зсередини.

Але він був тут. Він якось знайшов мене. Він приходив сюди вночі, стояв у темряві над моїм ліжком, дихав моїм повітрям, тримав мене за руки... і я нічого не чула. Моя ілюзорна безпека розсипалася на друзки, як тонке скло під ударом важкого молотка. Я повільно сповзла по холодних дверях на підлогу, міцно обхопивши коліна тремтячими руками, намагаючись стримати сльози паніки.

Я так сильно боялася того, хто міг прийти ззовні. Я ще не знала, що насправді монстру не потрібно було зламувати мої титанові замки. Він і так був надійно замкнений у цій кімнаті. Разом зі мною.