Чужа подоба

Опівдні дорога спустилася до струмка. Берег розмок, і Свирид спинився вибирати, куди ставити ногу. Нижче за переходом двоє дітей стояли у воді з плетеним кошиком. Хлопець років семи тримав його за край, дівчинка, старша, гнала гілкою воду з-під берега.
 — Не там, — сказала вона. — Там учора нічого не було.
 — Учора ти держала.
 — Бо ти не вмієш.
 Хлопець підняв кошик. Із лози потекло, на дні билася одна мала рибина. Він засміявся так голосно, що сестра бризнула на нього ногою.
 Свирид спитав, де мілкіше. Дівчинка показала гілкою на два камені:
 — Отам, де пісок. Біля верби не йдіть, там яма.
 Потім подивилася на Хотена, який стояв трохи осторонь, на сухому.
 — А ти чий?
 Спина випросталася сама. У голові почала складатися відповідь, якої колись вимагали: звідки, при кому, хто за тебе відповідає. Хотен стиснув ремінь торби.
 — Хотен. Іду з ними.
 Дівчинка кивнула, наче цього було досить, і повернулася до брата.
 — Тримай рівніше. Уся вода тече.
 Одарка перейшла по каменях, але на другому ступила глибше, ніж хотіла, і вода залилася у взуття. Вона не зупинилася. Тільки на тому березі сіла, вилила воду, зірвала з-під берега листок подорожника, підклала під п’яту, обмотала ногу смугою полотна й знову взулася.
 Позаду рибина вислизнула з кошика назад у струмок. Сестра вилаяла хлопця, а той сміявся далі.
 За день вони минули кілька дворів і дві розвилки, де Хотен нічого не знав. Свирид знав дороги. Одарка знала людей на одному з відгалужень. Хотен тільки раз упізнав напрямок за словами, які чув під час втечі, і одразу сказав, що сам там не ходив. Йому ще ніколи так часто не доводилося говорити «не знаю» перед людьми, від яких залежало, чи прокинеться він наступного ранку. Дивно, але до вечора це стало трохи легше сприймати.
 На останній розвилці Хотен спитав про господаря біля іншого броду, який вони згадували вранці.
 — Добромисл, — відповіла Одарка.
 Свирид поправив торбу й пішов далі. Хотен не розпитував.
 До Кремінного Броду вони підійшли надвечір і не пішли до самого переходу. Свирид звернув із дороги там, де земля піднімалася сухішим боком між соснами. Не сказав «сюди». Просто пішов, наче люди, які були з ним, самі мали вирішити, чи це розумний шлях. Хотен помітив. Він тепер помічав такі речі навіть тоді, коли не хотів.
 Хто йде першим. Хто чекає. Хто озирається, перш ніж звернути. Хто питає дозволу очима. У Общині з цього починали. Не з наказу. З того, щоб людина сама звикла шукати, кому належить наступний крок.
 Хотен ішов посередині, як домовилися. Одарка трохи відставала на підйомі, але щоразу наздоганяла. Свирид двічі сповільнився й обидва рази зробив вигляд, що розглядає дорогу. Хотен цього теж не прокоментував.
 Кремінного Броду ще не було видно. Чути — вже було. Не саму воду. Людей. Десь нижче дзенькнув метал об дерево, хтось крикнув на тварину, у відповідь зареготали. Потім шум розпався на окремі голоси. Звичайний вузол дороги. Не застава. Не двір одного господаря. Місце, де переходять воду, чекають, тягнуть вантаж, сваряться через чергу й запам’ятовують чужі обличчя без особливої причини. Саме тому воно підходило. Хотенові стало зле від того, що його здогад виявився точним ще до перевірки.
 — Тут? — спитала Одарка.
 Свирид присів і торкнувся землі.
 — Ночувати — тут. Дивитися — нижче.
 — А люди?
 — Побачимо, коли стемніє.
 Хотен озирнувся. Місце було не сховком, а просто кишенею між деревами, трохи осторонь дороги. Старе вогнище, кілька обвуглених каменів, суха підстилка з хвої. Хтось уже ночував тут раніше.
 — Вогню не буде, — сказав Свирид.
 Хотен кивнув.
 — Я не наказував.
 — Я знаю.
 Свирид ще не відводив від нього очей. Одарка сіла на повалений стовбур, роззулася й почала розмотувати смугу полотна, якою під час переходу обв’язала натерту п’яту.
 — Дай йому хоч тут спокій, — сказала вона.
 Хотен відвернувся до води. Унизу знову закричали. Цього разу розібрав слова:
 — Лівіше бери! Лівіше, бо колесо посадиш!
 Потім тріснуло, вилаялися вже двоє. Хотен підійшов до краю підвищення. Між стовбурами блиснула вода. Дорога спускалася до броду широкою витоптаною смугою. На їхньому боці стояв віз; двоє чоловіків щось робили біля колеса. Далі, біля води, чекала корова на мотузці й жінка з клунком. Ще хтось переходив пішки, високо піднявши край одягу. Звичайне. Саме те, про що він казав. Хотен відступив.
 Вони лишилися на підвищенні довше, ніж йому хотілося. Свирид не поспішав: дивився не на людей, а на те, як місце працює. Хто сходить із дороги до води. Де віз мусить сповільнитися. Де худобу ведуть убік, щоб не змішувати з людьми. Де можна стояти, не заважаючи, і тому чути більше, ніж треба.
 Хотен бачив, як Одарка після кожного підйому переносить вагу на іншу ногу, хоч і не скаржилась.
 — Можемо вернутися, — сказав він.
 Вона підняла очі.
 — Куди?
 — До найближчого хутора.
 — І що там зробимо?
 — Ви відпочинете.
 — А сірі тим часом чемно почекають?
 — Я не це мав на увазі.
 — Знаю.
 Вона затягнула вузол і взулася.
 — Тоді не вирішуй за мої ноги.
 Хотен відвів очі від її ноги. У Общині відсталих відводили зі строю, не питаючи. Одарка встала сама.
 — Якщо впадеш — понесу, — сказав Свирид.
 — До того ще доживи.
 Хотен подивився на брід. Віз нарешті зрушив; жінка з коровою не пускала хлопця поперед себе й сердито смикала мотузку.
 — Якщо вони тут, то не стоятимуть разом.
 — Де їх побачимо? — спитала Одарка.
 Хотен уже відкрив рот, але з дороги позаду долинув ще один крок. Один. Не поспішний.
 Свирид підвівся так швидко, ніби втоми й не було. Одарчина рука лягла на край торби, де був ніж. Хотен повернувся. Між деревами йшов чоловік. Спершу Хотен вирішив, що знає його. Не обличчя. Ходу. Спокійний крок людини, яка не питає, чи їй тут раді, бо вже бачить відповідь у чужих очах. Потім чоловік вийшов із тіні, і Хотен перестав дихати. Це був його брат. Не брат. Хотен не розумів, чи вірити очам, чи думкам. Русяве волосся довше за Хотенове. Плечі ширші. Посмішка така, яку він пам’ятав.
 — Довго ж ти, — сказав чоловік.
 Хотен зробив крок. Одарка встала.
 — Хотене.
 Він почув. Не зупинився. Чоловік простягнув руку. Не торкався. Чекав. Хотен розумів, що треба дивитися на дрібниці. На те, як стоїть нога. На шов. На голос. На запах. Замість цього він подумав: якщо зараз підійти, можна хоч на мить не пояснювати себе самого.
 — Хотене, — повторила Одарка.
 Тепер різкіше. Чоловік повернув до неї голову. Обличчя змінилося. Не сильно. Рівно настільки, щоб подобатися вже не тільки Хотенові. Одарка зблідла. Свирид сказав:
 — Стій де стоїш.
 Чоловік усміхнувся.
 — Я стою.
 — Не до тебе.
 Хотен завмер. Злість повернула повітря в груди.
 — Хто ти?
 — Той, кого ти хотів побачити.
 — Я не хотів.
 — Хотів.
 — Я сказав: не хотів.
 Чоловік нахилив голову.
 — А тіло?
 Хотен потягнувся до ножа. Свирид не зупинив. Одарка сказала тихо:
 — Не торкайся його.
 Чоловік глянув на неї, і на мить Хотен побачив іншу постать. Молодшу. Жіночу. Ніби обличчя ще не вирішило, кому належати. Одарка стиснула щелепу.
 — Перелесник.
 На це слово істота усміхнулася ширше.
 — Так теж кликали.
 Свирид поставився до цього простіше.
 — Нам треба пройти туди, де нас не повинні побачити.
 Одарка різко повернулася до нього.
 — Свириде.
 — Що?
 — Ти хочеш торгуватися з ним через хвилину після того, як він заліз Хотенові під шкіру?
 Перелесник озвався:
 — Я не ліз.
 Хотен сказав одночасно:
 — Ліз.
 Істота подивилася на нього з цікавістю.
 — Сам відкрив.
 — Я тебе не кликав.
 Перелесник нахилив голову.
 — Тепер бачу, що це не те саме.
 Плечі опали. Він усе ще не розумів, що почув.
 — Тоді чого прийшов?
 Істота глянула вниз, на брід, де люди сходилися й розходилися дорогою.
 — Тут багато дверей.
 Потім знову на Хотена.
 — Ти був відчинений найбільше.
 — Ні.
 — Ти хотів.
 Він уже відкрив рот, щоб заперечити, і зупинився. Спочатку пояснення. Потім заперечення. Потім — те, що від нього чекали.
 — Я хотів побачити дім. Не тебе.
 Перелесник замовк. Одарка ступила так, щоб опинитися між ним і Хотеном.
 — Сохнуть люди після твоїх відвідин. До нас із цим не йди.
 Істота дивилась повз неї. Хотен відсунувся від дерева; хотів лишити більше місця між собою й тим обличчям.
 Свирид підійшов до Перелесника на два кроки.
 — Умова.
 Істота відразу стала уважнішою.
 — Кажи.
 — Наших близьких не показуєш. Кого назвемо своїм — їхньої подоби не бери. І померлих теж.
 Перелесник глянув на Хотена. Той лишився за Одарчиним плечем.
 — Не торкаєшся нікого з нас без прямого дозволу, — додав Свирид.
 Посмішка стала тоншою.
 — А якщо хтось впаде?
 — Якщо не встигнеш спитати, а людину зараз ударить, затягне у воду чи вона впаде під колесо — відтягни, — сказала Одарка. — Тільки щоб не покалічило. Потім відпускаєш.
 Перелесник замислився.
 Одарка не прибрала руки від торби.
 — Приймаєш? — спитала Одарка.
 — Дуже багато заборон.
 — Не подобається? — спитав Свирид.
 — Не подобається.
 Свирид знизав плечима.
 — Тоді розійдемося.
 І пішов до дороги. Просто повернувся спиною. Хотен мало не покликав його. Перелесник — теж.
 — Зажди.
 Свирид зупинився. Не обернувся.
 — Навіщо вам туди?
 — А це вже наша справа.
 — Що я матиму?
 Свирид повернувся.
 — Світ, у якому люди ще чогось хочуть самі.
 Перелесник перестав посміхатися й глянув униз, де біля броду люди сварилися через колесо, воду й чергу.
 — Вони роблять людей тихими.
 — Роблять.
 — Однаковими.
 — Бачив.
 — Я теж.
 Тепер його обличчя майже перестало бути обличчям. Риси лишилися людськими, але жодна не трималася довше за кілька подихів. Контур шкіри ніби віддавав теплом, хоча вечір холонув. Хотен дивився й не міг вирішити, чи страшніше так, чи коли той нагадував рідний дім.
 — Одна розвідка, — сказав Перелесник. — Одна подоба.
 — І скинеш, коли Хотен скаже, — додав Свирид.
 Хотен різко глянув на нього. Свирид показав на брід.
 — Ти впізнаєш їхню роботу. Побачив — вертайся.
 Перелесник підійшов ближче. Хотен напружився. Істота зупинилася на відстані витягнутої руки.
 — А якщо ти захочеш, щоб я лишився?
 Хотен відчув холод у животі: уже знав, що може захотіти, й боявся відповісти.
 — Моє «досить» почуєш і скинеш подобу. Якщо я почну плутати слова чи просити те, що сам заборонив, слухай Одарку й Свирида.
 Перелесник перевів погляд на Одарку й Свирида, тоді знову на Хотена. Той змусив себе повторити:
 — Тоді їхнє «досить» теж рахується.
 Перелесник скривився.
 — Троє дверей на одну кімнату.
 — І жодні не твої, — сказала Одарка.
 Істота мовчала, тоді кивнула. Свирид зачекав, поки Хотен відступить від дерева.
 — Яку подобу? — спитав він.
 Хотен глянув униз до броду. На дорозі з’явився ще один подорожній — чоловік із мотузкою через плече, що вів невеликого нав’юченого коня. Ніхто на нього особливо не дивився.
 — Не його, — сказав Хотен.
 — Чому?
 — Бо якщо справжній підійде ближче, стане весело.
 Свирид пирхнув.
 — Уже вчиться.
 Хотен показав на людей біля воза.
 — Там двоє весь час бігають між колесом і водою. Їм потрібен третій помічник більше, ніж вони пам’ятають, скільки їх було.
 Перелесник подивився. Його обличчя змінилося не на якусь певну людину. Стало таким, яке легко не запам’ятати: втомлений молодий чоловік, пил на щоках, проста сорочка, мотузка через плече. Нічого красивого. Нічого особливого. Хотен відчув майже полегшення.
 — Так.
 Хотен змусив себе відвести очі від нового обличчя. Пилюка на щоках лишилась пилюкою, а посмішка вже тягла його дивитися знову.
 Свирид сказав:
 — Досить балаканини. Стемніє — йдете.
 — Хто «йдете»? — спитав Хотен.
 — Ти і він.
 Хотен повернувся.
 — Чому не ви?
 — Бо мене там уже могли бачити через Вербник і дороги. Одарка знає надто багато людей, щоб випадкова зустріч не стала розмовою. Ти — чужий, який може бути подорожнім. Він — той, кого чекають побачити.
 — А якщо нас упізнають?
 — Тоді сам вирішиш, коли закінчити.
 Хотен перевірив, чи вільно витягується ніж із-за пояса. До води мав іти він.