Три хутори

Одарка не питала людину, чи та хвора. Це було погане питання: людина або скаже «так» і почне перелічувати все, що боліло від минулої зими, або скаже «ні», бо боїться, що після правдивої відповіді її почнуть лікувати. Тому Одарка питала інакше.
 — Як звати твою сестру?
 Гостята сиділа на лаві під стіною, де сонце вже прогріло дерево. У дворі пахло димом, кислуватим молочним духом і мокрою землею біля діжки. За тином хрюкала свиня; двічі грюкнули ворота сусіднього двору. Одарка відзначила це майже без думки.
 Гостята стиснула пальці.
 — До чого тут сестра?
 — Ім’я.
 Гостята назвала його без запинки. Одарка торкнулася її зап’ястка тонкими, сильними пальцями. Пульс швидкий, шкіра тепла; очі стежать за дверима, а не за руками Одарки.
 — Коли ти востаннє бачила Голубу?
 — Вчора.
 — Сварилися?
 Гостята глянула на неї з обуренням.
 — А це вже зовсім не твоя справа.
 Одарка відпустила руку.
 — Добре.
 Гостята ще мить чекала.
 — І все?
 — А що ще?
 — Ти ж прийшла дивитися, чи зі мною не те саме.
 Одарка поправила край своєї торби.
 — Ти пам’ятаєш Голубу. Злишся на неї. Знаєш, що не хочеш розповідати мені сварку. Це вже багато.
 Гостята зблідла.
 — Тихіше.
 — Кого боїшся?
 Жінка поглянула на двері. Одарка теж. Надворі пройшов чоловік із відром. На ньому була стара власна сорочка з темною латкою на плечі, на поясі висів ніж.
 — Тих двох, — прошепотіла Гостята.
 — Імена?
 — Не знаю.
 — Як упізнаєш?
 — Сірі.
 Одарка похитала головою.
 — Це не ім’я.
 — Вони не сказали.
 — Що хотіли?
 Гостята спершу потерла долоні одна об одну.
 — Знати, хто тут живе. Хто ходить до другого хутора. Хто має коня. У кого запас. Хто лікує.
 Одарка підняла очі.
 — Про мене питали?
 Гостята мовчала.
 — Гостято.
 Та здригнулася.
 — Питали.
 Одарка не відвела погляду.
 — Що саме?
 — Де ночуєш.
 — Ще.
 — До кого ходиш найчастіше.
 — Ще.
 Гостята ковтнула.
 — Чи пам’ятаєш померлих.
 Одарка не ворухнулася. У дворі дзенькнуло відро, десь засміялася дитина — звичайні звуки раптом стали дуже далекими.
 Гостята заговорила швидше:
 — Я нічого їм не сказала. Тобто сказала, що ти ходиш усюди, бо це всі знають. Але про...
 Одарка підняла долоню.
 — Я не питаю, чи ти винна.
 Гостята образилася:
 — А звучить так.
 Одарка помовчала.
 — Тоді я погано питаю.
 Це трохи змінило обличчя Гостяти. Не заспокоїло, але повернуло їй право сердитися.
 — Хто ще чув питання? — продовжила Одарка.
 Гостята назвала. Одарка повторила імена один раз і запам’ятала.
 — Іще щось?
 — Вони сказали, що там, де порядок, боятися нічого.
 — А ти боїшся.
 — Тому й не пішла.
 Одарка кивнула.
 — Добре.
 Гостята насупилася.
 — Добре, що боюся?
 — Добре, що ти знаєш, чого не хочеш.
 — А якщо прийдуть ще?
 — Прийдуть.
 — Що робити?
 Одарка розгладила край тканини на торбі й відразу перестала, помітивши власну звичку.
 — Не відповідай на те, чого не хочеш казати.
 — Це все?
 — Ні.
 — А ще?
 Одарка глянула у двір.
 — Якщо почнуть вирішувати замість тебе — йди.
 — Куди?
 Одарка не відповіла одразу. Хорошого місця вона не знала.
 — До людини, яку можеш назвати.
 Гостята скривилася.
 — Це вже звучить як твої знахарські речі.
 — Тоді біжи до Голуби.
 — Ми посварилися.
 — Отже, точно до неї. Не зможете вдвох удавати святу мудрість.
 Гостята пирхнула, Одарка всміхнулася. Страх не минув, але Гостята знову стала схожа на Гостяту. Для початку досить.
 Одарка попросила Гостяту принести води й зачекала, не підказуючи, де взяти посудину.
 Та встала, пішла до діжки, вибрала свою чашку з трьох, що стояли перевернуті на лаві, сполоснула. Рухалася швидко, але не чужим ладом. По дорозі буркнула на свиню, яка знову просунула рило крізь тин.
 Одарка видихнула.
 — Що?
 — Нічого.
 — Ти так дивишся, ніби в мене виріс другий ніс.
 — Другий був би корисний. Перший у тебе занадто допитливий.
 Гостята фиркнула. Подала чашку. Вода була теплувата, з дерев’яним присмаком діжки. Одарка випила половину, решту вилила під траву.
 — До Голуби підеш?
 — Не знаю.
 — Це не відповідь.
 — Ти сама так кажеш.
 — От і слухай, коли розумні люди говорять.
 Гостята нарешті засміялася — коротко, сердито. Одарка взяла торбу.
 Коли виходила, побачила біля тину ту саму свиню. Вона все-таки протиснула голову далі й тепер не могла витягти назад. Гостята вилаялася й пішла визволяти.
 На дорозі Одарка озирнулася. Гостята вже тягла тварину за вухо й лаяла її так, що сусідка визирнула з-за тину. Одарка пішла далі: раз людина знову лаялася на свиню, день ще тримався купи.

***

До другого хутора Одарка прийшла після полудня. Тут двори стояли ближче один до одного, а біля комори витоптана земля була тверда, майже без трави. Пахло сухим зерном і пилом. На стіні під навісом висіли дві різні мірки — стара, потемніла від рук, і новіша, світліша. Біля них сперечалися так, що чути було ще з дороги.
 Біля хати кругловида жінка з обвітреними щоками кричала на Будка. Стояла твердо, трохи розставивши ноги, ніби сварку теж вважала роботою, яку треба довести до кінця. Сам Будко — худий, із рудою бородою — був Одарці знайомий ще з того часу, коли ходив босим і лазив по яблука до двох старих яблунь край двору.
 — Ти за сірих? — вимагала кругловида.
 Будко розвів руками.
 — Я за те, щоб одна міра була!
 — Сьогодні міра, завтра хату мірятимуть!
 — А що поганого в хаті?
 Кругловида тицьнула пальцем йому в груди.
 — Твою нехай.
 — Мою першою.
 — Бо ти дурень.
 Будко не розгубився:
 — Зате дурень такий як всі.
 Хтось засміявся. Навіть вона ледве втримала рот.
 Одарка стала збоку й не втручалася. Коли вони втретє повернулися до того самого, Одарка сказала:
 — Не кажіть «сірі».
 Обидва повернулися. Кругловида зітхнула.
 — А як їх називати?
 — Хто приходив? — спитала Одарка.
 Будко озирнувся, ніби шукав відповідь на подвір’ї.
 — Двоє.
 — Хто говорив?
 — Старший.
 Одарка нахилила голову.
 — Чим старший?
 Будко збився.
 — Ну… говорив він.
 — Ім’я?
 — Не сказав.
 Кругловида схрестила руки. Одарка кивнула на неї.
 — Ти чула?
 — Те саме.
 — Другий?
 — Мовчав, — відповів Будко.
 — Що запропонували?
 — Однакову міру.
 — Тільки?
 Будко вже хотів відповісти швидко, але кругловида перебила:
 — Ще записи.
 Одарка перевела погляд на неї.
 — Які?
 — Борги. Запаси. Хто кому винен.
 — Імена?
 Будко фиркнув.
 — А як без імен?
 Одарка кивнула.
 — Отож, — сказала вона.
 Він насупився.
 — Ти проти однакової міри?
 — Я проти того, щоб ти відповідав на питання, якого я не ставила.
 Будко потер бороду.
 — Добре. А яке ставила?
 — Що вони взяли за ту міру?
 — Нічого.
 Кругловида одразу повернулася до Будка.
 — Точно?
 — Поки нічого.
 Одарка помітила це «поки».
 — А що буде потім?
 Будко роздратовано махнув рукою.
 — Звідки я знаю?
 — От тепер відповів.
 Вона відійшла. За спиною Будко пробурчав:
 — Добромисл би мене зрозумів.
 Одарка зупинилася. Повернулася.
 — Добромисл із броду?
 — А який ще?
 — Що саме він би зрозумів?
 Будко знизав плечима.
 — Його ж колись на мірі обдурили. Всі знають.
 Не всі. Одарка знала більше за більшість — не тому, що Добромисл любив розповідати. Навпаки. Він скоротив ту історію до двох слів: «не та міра». Але Одарка була в його дворі тієї зими.
 Пам’ятала порожній засік і його жінку, яка струшувала останню жменю крупи так, ніби зможе витрусити ще. Пам’ятала, як сусіди приносили хто горщик, хто півгорщика, хто зерно в полотнині. І пам’ятала інше: чоловік, який вимагав повернення, теж мав свою міру й свідків. Не треба було великої мудрості — достатньо бачити, у кого лишився запас до весни.
 Одарка повернулася до Будка.
 — Добромисл зрозумів би міру.
 — От.
 — Решту — не знаю.
 Будко роздратувався.
 — Яку решту?
 — Оце і хочу побачити.
 Одарка пішла далі. Не можна було зневажати людей за те, що вони бачили користь у чужому порядку: інакше перестанеш бачити, де саме за користь виставляють ціну.
 Від другого хутора дорога йшла полем, потім спускалася до вільшини. Сонце вже стояло нижче, але земля ще віддавала денним теплом.
 Одарка зняла торбу з одного плеча, перекинула на друге. У ній не було нічого особливо важкого: кілька трав, перев’язь, ніж, дрібні речі, без яких вона не любила виходити. До вечора кожна з них чомусь важила удвічі більше.
 На повороті її наздогнала стара жінка з кошиком.
 — До третього?
 Одарка кивнула.
 — Там Нежил поганий.
 — Бачила?
 — Ні. Чула.
 — Від кого?
 Жінка задумалася.
 — Від невістки, Біляни.
 — Вона бачила?
 — Її сестра.
 — Сестра була там?
 — Не знаю.
 Одарка кивнула.
 — Виходить, ти чула від невістки, Біляни, що її сестра щось чула про Нежила.
 Стара подивилася на неї сердито.
 — Ну й ходи сама зі своїми словами.
 — Ходжу.
 Вони розійшлися. За кілька кроків Одарка усміхнулася. Ось так і народжується більшість певних новин.
 Трохи далі біля канави двоє хлопців витягали застрягле колесо з багна. Один стояв босоніж у воді, другий тягнув за спицю. Вони сперечалися, хто винен, так голосно, що Одарка ще здалеку знала: тут поки ніхто не вирівняв їх до однаковості.
 Вона допомогла підважити колесо каменем. Хлопці навіть не подякували — відразу почали сперечатися далі.
 Коли Одарка знову лишилася сама, втома наздогнала раптово. Не в ногах — між лопатками, де ремінь торби тер від ранку. Вона зупинилася, розім’яла плечі, поправила волосся.
 За чутками, у третьому хуторі сперечатися вже було нікому.
 Він стояв далі від дороги й був менший за інші. Між хатами росла висока трава, витоптана лише вузькими доріжками. Біля однієї стіни сохли розщеплені поліна; біля іншої лежало недороблене дерев’яне корито, яке ніхто не прибирав і не закінчував.
 У дворі розмовляли тихо. Одарка ловила початки реплік, але далі голоси спадали, й доводилося нахилятися ближче.