Шорох у хащах

Спершу шлях від Вербника лівим берегом ще був людською дорогою: колія, витоптаний край, зламана трава там, де сходили з воза. Потім колія розійшлася. Одна гілка дороги пішла до сінокосу, друга — до води, третя стала вузькою смугою між кущами й урвалася біля поваленого дерева. До Пралісу він дістався не стежкою, а тим, що від неї лишилося, де менше слідів.
 За спиною ще довго тримався запах диму з Вербника. Не сильний — просто гіркота на вдиху, яка нагадувала про яму з речами. Коли запах нарешті зник, Свиридові стало не легше, а порожніше.
 Він зупинився біля струмка, помив руки. Вода тут текла правильно. Це вже здавалося доброю ознакою. На кісточках лишився чорний слід від тканини чи попелу. Свирид тер довше, ніж треба, поки шкіра не почервоніла.
 Шов на Радковій сорочці усе ще стояв перед очима. Кривий. Мій.
 Свирид вилаявся тихо.
 — Не зараз.
 Сам не знав, кому сказав. Переступив струмок і пішов далі.
 Праліс виглядав як звичайний ліс. Саме тому Свирид не насторожився одразу. Він не мав воріт. Не було дерева, після якого можна сказати: ось тут почався. Просто з якогось місця людських слідів стало менше, а ліс перестав підлаштовуватися під людину.
 Гілка лежала там, де впала, а не там, де її відтягли з дороги. Коріння виходило на поверхню, не питаючи, чи зручно ставити ногу. Мокре місце не було засипане хмизом. Ніхто не підрізав кущ, щоб пройти з мішком.
 Свирид це розумів. І навіть трохи поважав. Ліс, який не обіцяв бути зручним, принаймні не брехав.
 Спочатку Свирид ішов повільно, але впевнено. Сонце ще проглядало крізь верхівки; десь праворуч тягнулася вода, невидима за деревами, але чутна. Він двічі зупинявся, щоб поправити торбу, один раз — витягти з підошви гостру тріску. Нічого дивного. Лише втома після безсонної ночі, запах сирої кори й відчуття, що млин лишився далі, ніж він звик.
 Під ногами чергувалися сухіші підвищення й темні вогкі западини. Де земля тримала, коріння лежало високо й сухо; нижче мох пружинив і віддавав холодом крізь підошви. Стовбури стояли не стіною — між ними можна було дивитися далеко, але погляд раз по раз упирався в молодняк, повалене дерево або темнішу смугу низини.
 Свирид не любив лісових доріг, але й читати їх умів. Він помічав, де сонце лишається за плечем. Де земля спадає до води. Де стовбур, повалений бурею, має лежати праворуч, якщо ти йдеш на південь від греблі. Не для того, щоб скласти карту. Щоб не ходити колами.
 Перший раз він зрозумів, що повернувся на те саме місце, по кривій сосні. Другий — по власному сліду в м’якій землі. Втретє зрозумів це ще до сосни: роздратування вже стало знайомим.
 Він стояв на сухому підвищенні серед дерев і дивився на дві рівні зарубки на стовбурі. Тепер місце вже мало форму, якої не могло мати тричі.
 Зліва низина пахла холодною водою й торішнім листям. Туди земля справді спадала.
 Справа молоді дерева збивалися так густо, що між ними довелося б іти боком; позаду лишався світліший просвіт між соснами. Попереду — та сама крива сосна, на якій суха гілка стирчала вниз, наче зламаний палець.
 Свирид обійшов сосну, перевіряючи кору й смолу на старому зламі. Дерево не змінилося, хоча він прийшов до нього з іншого боку.
 Свирид повернувся до сосни спиною й вибрав інший напрямок. Пройшов повз зламану березу, розщеплений пень і три молоді ялини, а тоді навмисне звернув у густий молодняк. Переліз через повалений стовбур, обійшов мокру яму й подряпав долоню об гілля. Такий шлях він не міг повторити випадково.
 За деревами знову стояла крива сосна. На корі виднів його слід від долоні, а позаду вже не було ні стовбура, ні мокрої ями. Свирид довго дивився туди, звідки прийшов, намагаючись знайти бодай один із вибраних знаків.
 Угорі цвірінькнула пташка. Свирид мимоволі підняв голову й знову глянув назад: звичний звук нічого не підказав про дорогу.
 Свирид сперся долонею на сосну й відчув, як кора більше дряпає вже подряпану шкіру.
 Заблукавши на людській дорозі, Свирид повернувся б до останнього знайомого місця. Тут він уже стояв біля нього. Узяв суху гілку й поклав поперек власного сліду, тоді відійшов, тримаючи сонце збоку. Коли повернувся, гілка лежала на місці, але стежка вела до неї з-поміж дерев, яких він щойно не бачив.
 Свирид лишив гілку на землі. Більше перевіряти не хотів.
 — Я зрозумів.
 Ліс мовчав. Свирид зняв із плеча торбу, поставив на землю.
 — Досить.
 Десь тріснула гілка. Він обернувся. Нікого.
 — Я не по дерево прийшов.
 Тріск ліворуч.
 — І не по звіра.
 Тиша.
 — Мені пройти треба.
 Вітер ворухнув верхівки. Внизу повітря стояло.
 Свирид перевів погляд на зарубки. Дві довгі. Одна коротка. Такі самі, як біля Добромислового броду.
 Він підійшов ближче. Зріз був свіжий.
 На сусідньому дереві — ще один знак. Далі — ще.
 Не стежка. Лінія.
 Хтось ішов лісом і різав кору так часто, ніби боявся втратити дорогу. Або хотів, щоб її не втратили інші.
 Свирид торкнувся надрізу. За спиною хтось сказав:
 — Чуже.
 Він розвернувся. Між двома соснами стояв чоловік. Надто високий. Не настільки, щоб одразу кричати про нечисте. Просто тіло складалося трохи не так, як мало: руки довші, плечі вузькі, голова нерухома.
 На ньому не було нічого такого, що Свирид міг би потім упевнено описати як одяг. Темна тканина — чи тінь між тілом і стовбуром. Нижче колін вона губилася в траві.
 Світло падало збоку. Тінь від сосен ішла в один бік, його — трохи в інший. Свирид не чув, як той підійшов.
 — Бачу, що не моє.
 — Торкаєш.
 — Дивлюся.
 — Рукою.
 Свирид прибрав пальці.
 — Так краще?
 Чоловік нахилив голову. Може, погодився. Може, слухав дерево.
 Обличчя було дивно незапам’ятовуваним. Свирид дивився прямо на нього і вже за мить не міг би сказати, який у того ніс. Зате очі запам’ятав: темні, зі світлом, що відбивалося трохи пізніше, ніж мало.
 Свирид не відступив.
 — Лісун?
 Чоловік подивився на нього.
 — Мельник.
 Свирид зачекав, чи дух назве й ім’я.
 — Мені треба пройти.
 Лісун опустив погляд на його ноги.
 — Ти ходиш.
 — Кудись, крім цієї сосни.
 — Сосна не тримає.
 Свирид видихнув через ніс.
 — Ти тримаєш.
 — Шлях.
 — Мене.
 — Ти на шляху.
 Свирид затис язик зубами. З духами найгірше сперечатися там, де вони мають рацію.
 — Гаразд. Мені треба до хуторів за лісом.
 — Хутори є всюди.
 — До тих, де ходить Одарка.
 Лісун трохи повернув голову.
 — Вужиха?
 — Вона.
 Для чужих вона була Вужиха. Одаркою її кликали свої, а Лісун своїм не був.
 — Не тут.
 — Саме тому я й прошу дорогу.
 Лісун ступив до дерева із зарубками. Рух почався без попередження: щойно стояв — уже був ближче. Провів пальцем уздовж порізу.
 Свирид кивнув на знак.
 — Це вони?
 — Хто?
 — Люди в сірому.
 — Сіре буває небо.
 Свирид потер перенісся.
 — Люди, що ріжуть дерева однаково.
 — Люди ріжуть усе.
 — Ці — однаково.
 Лісун подивився на нього.
 — Ти теж тримаєш знаки.
 Свирид згадав дерев’яні позначки в торбі.
 — Борги.
 — Знаки.
 — Не те саме.
 Лісун провів пальцем по корі.
 — Для дерева?
 Свирид хотів сказати, що дерево тут ні до чого, але не сказав.
 — Мої знаки не кажуть дереву, куди вести людей.
 Лісун завмер. Потім сказав:
 — Ще.
 Одне слово — і Свиридові стало холодно між лопатками.
 — Що вони роблять?
 Лісун торкнувся другої зарубки.
 — Повертаються.
 — Куди?
 — Туди, де були.
 — Для чого?
 — Щоб бути знову.
 Свирид озирнувся на інші дерева. Тепер, коли знав, що шукати, бачив знаки далі й далі: на першому дереві — дві риски, через десяток кроків — ще, потім знак там, де сухіша земля звертала між двома низинами й людина, що йшла вперше, вагалася б між проходами.
 Окремо кожна зарубка нічого не важила. Разом вони вже підказували чужому: тут поверни, там не звертай, далі тримайся сухого. Майже невидима для стороннього сітка проступала між стовбурами.
 — Стежки, — сказав Свирид.
 Лісун нічого не відповів. Не треба було.
 Свирида розлютили не самі зарубки. Людська звичка зробити місце зрозумілим тому, хто тримає правильний знак.
 Свирид присів біля одного надрізу. Стружка ще лежала в моху — світла, тонка, майже свіжа. Підняв одну, розтер між пальцями.
 — Скільки їх було?
 Лісун дивився.
 — Людей.
 — Ноги.
 — Скільки ніг?
 Пауза.
 — Більше, ніж твоїх.
 Свирид скривився.
 — Корисно.
 Лісун торкнувся дерева долонею. Свирид помітив, що пальці лежать не на зарубці, а поруч — на цілій корі.
 — Вони давно ходять?
 — Ходили.
 — І підуть ще.
 — Підуть.
 — Ти знаєш куди?
 — Знаю, де не моє.
 Це була відповідь краща за більшість попередніх. Свирид сів навпочіпки.
 — Біля броду теж такі знаки.
 Лісун перевів очі на нього.
 — Вода не ліс.
 — Я знаю.
 — Не знаєш.
 Свирид уже відкрив рот, але закрив. За сьогодні це ставало звичкою.
 Він подумав про Добромисла, про зарубку на вільсі, про сухе русло біля млина. Різні місця, різні руки. Але хтось дуже старався, щоб шлях перестав залежати від того, хто його знає.
 Чужі руки розкладали землю так само, як сухорлявий хотів розкласти його борги. На однакові частини.