— А ви колись задумувалися, сер, над цими словами визначного філософа Ніцше? — промовив Альберт до свого німого слухача Фелікса.
Той лише похитав головою.
Альберт замовк на хвилю, адже саме в цей момент змішував на палітрі кольори, намагаючись витягти саме той невловимий відтінок, який надасть об’єму цій прекрасній троянді. Підчепивши густу фарбу кінчиком мастихіна й обережно торкнувшись нею полотна, Альберт далі продовжив свої роздуми:
— Він казав: «Якщо довго вдивлятися в безодню, безодня почне вдивлятися в тебе». Але ми звикли шукати цю безодню десь у темряві, у порожнечі чи в чужих гріхах. Ми ніколи не чекаємо її там, де панує краса.
Він на мить відвів погляд від мольберта і подивився на занедбаний кущ біля вікна майстерні. Серед похмурого, щільного сплетіння темно-зеленого листя — цієї нескінченної буденності, за якою світ ховає свої справжні наміри — виднілася вона. Самотня блідо-рожева квітка.
— Погляньте на неї, Феліксе, — тихо мовив Альберт, знову набираючи фарбу на мастихін. — Хіба це не ідеальна метафора нашого життя? Ці густі хащі довкола — наші щоденні клопоти й таємниці, в яких так легко заблукати. Гострі шипи на стеблах — це наш страх і біль, якими ми відгороджуємося від світу, аби ніхто не підійшов надто близько. А ці ніжні, оксамитові пелюстки, які я зараз намагаюся передати... О, це найсолодша ілюзія. Ми створюємо її для інших і для самих себе, щоб приховати те, що всередині.
Альберт зробив останній, найточніший мазок у самій серцевині намальованої квітки, змішавши смарагдовий із краплею охри, і завмер.
Там, де мали бути тендітні тичинки, з полотна — а слідом за ним і з живого куща — на художника дивилося холодне зелене око. Воно не кліпало. Воно не засуджувало, не милувалося і не ховалося. Воно просто бачило Альберта наскрізь — без прикрас, без пелюсток, без виправдань.
— Істина не буває сліпою, сер, — прошепотів Альберт, відчуваючи, як мастихін затремтів у його пальцях. — Вона просто чекає, коли ми наважимося розсунути листя, продертися крізь власний біль і нарешті подивитися їй у вічі. Боюсь лише одного: коли ми це зробимо, чи сподобається їй те, що вона побачить у нас?
Він повільно опустив руку з мастихіном і гірко посміхнувся.
— Отак і в буденному житті, сер. Ми так щиро захоплюємося чужою красою, чиїмись успіхами чи ідеальними образами, які самі ж і домальовуємо. Ми милуємося пелюстками, вдихаємо їхній аромат і навіть не підозрюємо, що насправді ця краса весь час пильно вивчає нас. Вона бачить кожну нашу тріщину, кожен прихований мотив. І найстрашніше в житті — це мить, коли ілюзія розвіюється, а ти розумієш: ти не глядач у цьому театрі. Ти — головний експонат.
Альберт обернувся до свого німого слухача, чекаючи хоч на якесь слово. У кутку майстерні, біля старої шафи, стояло високе дзеркало у потемнілій рамі. З його глибини на художника втомлено дивився чоловік із блідим обличчям, забрудненими фарбою пальцями та зеленими, як у тієї троянди, очима.
Фелікс знову мовчки похитав головою.