Розділ 19. Темрява, що має ключ

Світло згасло не так, як гасне лампа. Не м’яко, не «перегоріла — і все». Воно зникло різко, ніби хтось відрізав ножем шматок повітря. У коморі залишився запах хлорки й мокрої тканини, але тепер цей запах став глухим, як у закритій банці.

Темрява в службових приміщеннях завжди інша, ніж у природі. У ній немає зірок і немає горизонту — лише близькі стіни, які ти не бачиш, але відчуваєш шкірою. Соломія стояла нерухомо й слухала, як її власне серце намагається стати метрономом страху.

Тихий писк повторився. Не високий дитячий «сигнал з казки». Це було щось коротке, технологічне, без емоцій. Наче пристрій повідомляв: я увімкнений.

Поруч у темряві хтось зробив різкий вдих — Максим. Соломія впізнала його дихання, як впізнають кроки близької людини в коридорі. Впізнають і одночасно бояться: якщо впізнаєш, значить, є що втратити.

— Не рухайтеся, — прошепотів Кравченко.

Його голос був низький і сухий. Він не «заспокоював», він керував. У темряві це важливо: слова повинні бути короткими, інакше вони стають фантазією.

Ірина стояла зовсім близько. Соломія відчула її запах — не хлорка, не пил. Людський запах, трохи металевий, як у людей, які довго були в холоді. Ірина тремтіла так дрібно, що здавалося: вона не тремтить, а вибудовує всередині себе якусь рівновагу.

— Він… не тут… — Ірина прошепотіла, але її слова не звучали як полегшення. Вони звучали як попередження. — Він… у стінах.

Соломія хотіла сказати щось людське — «ти з нами», «все добре», «ми тебе заберемо». Але «все добре» не працює, коли світло відрізали. Вона промовчала й зробила простішу річ: обережно торкнулася Ірини за зап’ястя. Не тягнула. Не «рятувала». Просто дала тілу відчути: є інша рука, не рукавичка.

У відповідь Ірина схопила Соломію так, ніби боялася впасти всередину себе. Її пальці були холодні, але хватка — жива.

Писк повторився втретє.

І тоді Соломія зрозуміла: писк не для них. Це не «погроза». Це мітка. Як маячок, який каже комусь: «вони тут». У системі, де автор — доступ, такі сигнали не потребують театру. Достатньо, щоб хтось із ключем знав, куди прийти.

Кравченко не вмикав ліхтарик одразу. Він зберігав темряву як перевагу. Бо світло — це теж інформація: де ти, кого ти боїшся, куди ти дивишся.

— У кого телефони? — прошепотів він.

Ніхто не відповів голосно. Максим мовчки підняв руку, але в темряві жест не мав сенсу. Соломія відчула, як Максим нахилився до неї.

— Я дам світло на підлогу, — прошепотів він. — Не на стіну.

Соломія кивнула. У темряві кивок — це майже ритуал: погодження без шуму.

Екран телефона загорівся тьмяно, як шматок холодного місяця. Максим не вмикав ліхтарик. Він зробив яскравість мінімальною і повернув екран донизу. На підлозі з’явилася пляма світла — маленька, обережна.

У цій плямі одразу стало видно те, що у темряві було лише відчуттям: слід колеса, крапля води, край ганчірки. І — обривок прозорої плівки, який Кравченко вже бачив. Вона блиснула коротко, як луска.

Ірина прошепотіла, майже торкаючись губами до Соломії:

— Якщо ви засвітите стіну… ви побачите її. А вона… побачить вас.

— «Вона»? — Соломія не хотіла ставити питання, але воно вирвалося.

Ірина ковтнула.

— Лінія.

Соломія відчула, як слово «лінія» намагається розгорнути в її голові образ. Вона притиснула язик до піднебіння — маленький тілесний трюк, щоб зупинити думки. Тіло як гальмо.

Кравченко зробив крок — повільно, важко. Пляма світла повзла разом із ним. Він обійшов візок, зупинився так, щоб не наближатися до стіни, і прошепотів:

— Вихід звідси є?

У нормальному житті на це запитання відповідають «двері». У їхньому — «сліпа зона», «комора», «технічний люк».

Ірина кивнула у темряві — не видно, але чути було, як її халат шелеснув.

— Не двері, — сказала вона. — Шафа. За шафою… «між».

Соломія відчула, як слово «між» відгукнулося в ній тим самим холодом, що й раніше. «Між» — це де немає табличок, де немає правил, де є лише доступ.

— Покажи, — сказав Кравченко.

Ірина повела їх у темряві так обережно, наче йшла по крихкому склу. Максим тримав світло на підлозі й на рівні колін — не вище. Соломія йшла поруч з Іриною, відчуваючи її тремтіння, і думала: страшно не те, що Ірина боїться. Страшно те, що вона знає, як правильно боятися.

Вони зупинилися біля шафи. Пляма світла показала старе дерево, подряпини, іржавий металевий кутник. Нічого «таємного». Лише шафа, яка здавалася занадто великою для комори.

Кравченко торкнувся шафи рукавичкою і потягнув. Шафа не рухнула. Вона зрушилася легко — так легко, ніби її зрушували часто. Ніби тут був не «випадковий сховок», а службовий хід.

За шафою з’явилася вузька щілина — чорна, ще чорніша за темряву. Там не було запаху хлорки. Там пахло пилом, сухим бетоном і старим повітрям. Пахло коридором, якого не повинно бути.