Розділ 18. Візок

Відділок зустрів їх тим особливим теплом, яке буває в будівлях, де опалення працює «аби було», а люди — «аби трималось». Повітря пахло мокрими куртками, старою фарбою і кавою, яку вже давно підігрівають не для смаку, а для звички. На підлозі — сліди бруду від черевиків, що зраджують напрямки так само чесно, як будь-яка камера: хто куди біг, хто зупинявся, хто затримувався біля дверей.

Соломія увійшла й одразу відчула, як тіло хоче прискоритись. Тут не було вокзального шуму, який розмазує страх по фону. Тут страх ставав чітким — мов оголена дротина. Вона свідомо сповільнила крок. Не тому, що хотіла виглядати холодною. Бо швидкість у таких місцях — це завжди чужа команда.

Кравченко йшов попереду, зібраний так, ніби кожен м’яз у ньому тримає провину на короткому повідку. Його люди — двоє поліцейських — рухалися швидко, але без метушні. Метушня — теж сигнал. Сигнали любить той, хто вміє вимикати камери «на техобслуговування».

— Туди, — коротко кинув Кравченко, і їх повели в коридор із матовими лампами.

Коридор був вузький, із дверима по обидва боки. На одному з кутів — камера. Саме вона тепер була символом не контролю, а безсилля: маленьке око, яке в потрібний момент заплющили. Соломія помітила, що об’єктив прикритий ледь помітною пластиковою накладкою, як шторкою. Хтось робив це не вперше. І не поспіхом.

— Ось, — сказав поліцейський, показуючи на місце біля стіни, де під плінтусом ще лежала смуга пилу, ніби тут недавно щось протягнули або відсунули.

На підлозі, між сірими плитками, лежав аркуш.

Соломія не нахилилася. Вона навіть не подивилася на нього прямо. Вона відчула, як слово «лінія» вже хоче піднятися в голові й стати образом, і затиснула це слово в горлі диханням.

Максим стояв поруч — не надто близько, не надто далеко. Його присутність тепер була як тінь у сонячний день: не помітна, поки не зникне. Він теж не дивився на аркуш прямо. Він дивився на простір навколо — на те, що «каже» коридор: слід колеса, мікророзмазана пляма, відбиток від гумового бортика візка.

Кравченко присів, але не торкнувся аркуша. Надів рукавички. Його рухи були точні, як у людини, яка боїться не аркуша — боїться того, що в ньому можуть вмістити, якщо дозволити.

— Фото, — наказав він.

Поліцейський сфотографував аркуш зверху, збоку, під кутом. Без спалаху. Потім Кравченко підчепив папір пінцетом і підняв так, щоб Соломія могла бачити лише край — не зображення.

Але навіть край був небезпечний. Бо мозок дорисовує.

— Не дивись, — дуже тихо сказав Максим, і Соломія була йому вдячна за цю простоту. Без героїки. Без “ти повинна”. Просто — не дивись.

Кравченко поклав аркуш у прозорий файл. Так лінія перестала бути «лінією» і стала доказом. Пластик відділив сенс від форми. Це було їхнім маленьким захистом.

— Камера не працювала три хвилини, — сказав Кравченко, швидко, ніби говорив собі, щоб не думати про гірше. — Саме тут. З цього боку — туалети. З того — службовий вихід, комора прибиральників. Візок, кажете… — він глянув на одного з поліцейських. — Хто бачив?

Поліцейський знизав плечима так, як знизують плечима люди, які соромляться, що реальність виявилася простішою за їхню готовність.

— Черговий на вході. Каже: «прибиральниця, як завжди». Він не питає прибиральниць.

Соломія відчула, як її холодить саме це: «як завжди». Це слово — найкраща маска. У ньому є дозвіл не дивитись.

— Візки входять і виходять без металодетектора? — спитала вона, і її голос прозвучав сухо.

Кравченко кивнув.

— Візки — це сервіс. Сервіс не перевіряють так, як людей.

Соломія подумала: найстрашніше, коли зло вміє виглядати як сервіс. І тепер це було не метафорою. Це було конкретним коридором, конкретною камерою, конкретними трьома хвилинами.

Кравченко зробив знак і вони пішли до кімнати охорони, де дивляться архів камер. Поки йшли, Соломія помічала дрібниці: сліди від гумових коліс на плитці, як тонкі темні дуги; трохи мокра смуга біля плінтуса — чи то вода з ганчірки, чи то хтось спеціально змив слід; запах хлорки, який тут був сильніший, ніж треба. Хлорка — це запах «ми прибираємо», але в надлишку вона перетворюється на запах «ми стираємо».

Кімната охорони була наче маленька диспетчерська реальності: монітори, ряди квадратів, таймкоди. Тут навіть шум інший — гудіння вентиляторів, клацання клавіш, тихі голоси. Сюди добре приходити, коли хочеш вірити в систему. Але Соломія вже знала: система живе своїм життям — і в цьому житті є «дірки».

— Виводь коридор, — сказав Кравченко.

Сивий охоронець, той самий, що був на вокзалі, з’явився і тут — ніби його завжди кидало туди, де інфраструктура дає збій. Він увімкнув запис.

Екран показав коридор. Порожній. Ірина виходить з кімнати, де її тримали. Йде повільно — її постава рівна, але в цій рівності було щось ненормально акуратне, ніби вона тримала себе за внутрішній каркас. Зупиняється біля дверей туалету. Трохи вагається. Заходить.

Потім — кадр, де камера «вмирає». Не чорний екран. Просто останній кадр застиг і лишився.

— Техобслуговування? — Соломія не втрималася від сарказму в інтонації.