Розділ 17. Код без обличчя

Бейдж лежав у прозорому пакеті так, ніби сам соромився свого існування. Пластик, шнурок, штрихкод — речі, які в мирному житті означають «доступ» і «робота», а в їхньому — «право бути невидимим». Найстрашніше в ньому було не те пояснення, яке можна придумати, а те, що пояснення тут, можливо, не потрібне: це просто інструмент. Хтось бере — хтось проходить — хтось залишає.

Соломія дивилася на чорні смуги коду й відчувала дивне відлуння: лінія на аркуші, діагональний розріз, тепер — штрихкод. Вони ще не бачили «слова», а їх уже вчили думати лініями. Це було схоже на навчання письма навпаки: не від літер до сенсу, а від сенсу до механіки.

Кравченко тримав пакет у рукавичках, як щось тендітне. Він виглядав стомленим, але зібраним: нарешті в їхній справі з’явилося те, що погано піддається театру — цифри. Не «завтра», не «ти знаєш кнопку», не ім’я на стіні. Цифри люблять протоколи, а протоколи — те, чого автор не контролює так легко.

— У нас є код, — сказав Кравченко, не піднімаючи голосу. — Тепер у нас буде журнал входу. Камери. І список, який не можна переписати маркером.

Соломія не відчула радості. Радість занадто схожа на фінал. Вона відчула лише полегшення на рівні м’язів: коли у ворога з’являється форма, у страху з’являються краї.

Максим стояв поруч і дивився не на бейдж, а на Соломію — короткими поглядами, як перевіряють, чи людина не відпливла. Його присутність стала чимось постійним, як фон вокзалу, тільки теплішим. Вона ловила себе на бажанні спертися на нього буквально — плечем, рукою, вагою — і стримувала цей імпульс не тому, що не хотіла, а тому, що боялася: будь-яка близькість у такій історії може стати мішенню.

Кравченко повів їх у невелике приміщення контролю доступів — службову кімнату, де на стіні висів монітор із планом вокзалу, а під монітором стояли дві шафи з обладнанням. Там гуділо рівно, як у ліфтовій шахті. Повітря було сухе, пахло пластиком і металом. Тут не було місця містицизму: будь-який «сигнал» тут означав або живлення, або датчик, або людину.

За столом сидів сивуватий чоловік у жилетці служби безпеки. Він підвів голову, побачив Кравченка, і його обличчя одразу зробилося офіційним — як маска, яку одягають на роботу. Поруч — молода жінка з акуратним пучком волосся, руки на клавіатурі, очі на моніторі. Вона виглядала так, ніби може годинами дивитися в цифри і не втомлюватися.

Кравченко коротко пояснив: «виявлено бейдж, треба підняти доступи, терміново». Без деталей, без драматизації. Тут драматизація шкодила.

Сивий чоловік узяв пакет, підніс його до сканера. Пискнув — звичайно, буденно. Цей писк не був тим, що ламав Соломії нерви. Це був писк реальності: зчитано.

На моніторі вискочив рядок із даними.

Соломія не побачила все — лише верхній рядок і час останнього входу. Але цього вистачило, щоб у неї пересохло в горлі.

Останній прохід: 03:31. Технічний коридор.

Кравченко мовчки кивнув, ніби знав. Соломія ж відчула удар: 03:31 — майже той самий відрізок, коли вони знаходили аркуш у під’їзді, коли звук гупання піднімався сходами. Час не був точкою. Він був смугою. І в цій смузі автор любив ходити.

— Ім’я власника? — спитав Кравченко.

Сивий чоловік ковтнув.

— Тут… — він подивився на екран, потім на жінку з пучком. — Тут дивно.

Молода жінка нахилилася, клацнула кілька разів. Її рухи були швидкі й точні. Вона не виглядала наляканою — швидше зосередженою, як хірург, який помітив нетипову тканину.

— Перепустка активна, — сказала вона. — Але вона… має статус «службова, архів». Такі не повинні працювати без підтвердження.

Кравченко не підвищив голосу, але в повітрі стало тісніше.

— Власник.

Жінка клацнула ще раз і промовила прізвище. Соломія його не знала. Звичайне. Непомітне. Таке, яке не запам’ятаєш у черзі за кавою. Потім — ім’я. Теж звичайне.

І ще одна деталь:

— Підрозділ: служба друку оголошень. Раніше.

Соломія відчула, як у голові піднімається хвиля: це було прямо. Занадто прямо. Немов автор сам підсунув їм табличку з написом «тут».

— «Раніше»? — перепитав Максим.

Його голос прозвучав тихо, але в ньому була напруга, схожа на натягнуту струну.

Молода жінка з пучком знизала плечима:

— Людина звільнена. Рік тому.

Кравченко дивився на екран довго. Потім сказав:

— Камери.

Сивий охоронець зробив рух до іншого монітора. Пальці його тремтіли — ледь помітно. Тремтіли не від страху, а від відчуття, що він торкнувся чогось, що не має бути в його зміні.

На екрані — сіра картинка коридору: пусто, труби, двері, таблиці, холодне світло. Таймкод у кутку. 03:31.

Фігура з’являється зліва. У капюшоні. Бейдж на шиї. Обличчя — в тіні, і в цьому тіньовому обличчі немає нічого, що можна впізнати, окрім одного: впевненості. Людина йде так, ніби коридор її. Ніби світло тут увімкнуте для неї.