Розділ 16. Перший рух

Слово «Сьогодні» прозвучало в коридорі так просто, що від нього стало не легше, а гірше. Простота — найкраща маска. Вона не викликає спротиву, вона лише ставить поруч твій власний голос і каже: я теж тут.

Соломія не повернулася різко. Різкість — це завжди підказка опоненту: ось де ти болиш. Вона лише відчула, як тіло автоматично хоче напружитися, і зробила маленьку внутрішню поправку: тримай вагу на обох ногах, дихай. Тіло — не слуга сигналів. Тіло — її єдиний доказ «я жива».

У кімнаті друку принтер виплюнув ще один аркуш. Шурхіт паперу був рівний, майже заспокійливий — як метроном, який чомусь хочеться слухати, навіть коли від нього паморочиться. Чоловік у світшоті, який друкував перепустки, нічого не помітив: для нього цей звук був роботою, не загрозою. Він жив у світі, де папір означає «виконано», а не «впіймано».

Кравченко стояв так само, як стояв хвилину тому: обличчя рівне, голос робочий. Він не обернувся до коридору. Не тому, що не почув. А тому, що не хотів дати фігурі відчуття, що її впізнали. Це був їхній шанс: зробити вигляд, що нічого не сталося, щоб хтось, хто звик керувати, зробив ще один крок.

Максим стояв трохи позаду Соломії — на півкроку, який не принижує і не командує. Його присутність була, як тепла стіна: не вирішує, але тримає. Соломія відчула короткий дотик до пальців — не хватку, а нагадування: ти тут.

Фігура в коридорі зробила ще один крок і зупинилася у світлі дверей. Тепер видно було бейдж на шнурку і край рукава. Куртка — темна, проста. Руки — у тонких чорних рукавичках, неприродних для «працівника, який випадково зайшов». І це була перша тріщина в масці: люди в техзонах носять рукавички або дуже грубі (для роботи), або ніякі (бо не встигли). Чорні тонкі рукавички — це про слід. Про його відсутність.

— Перепрошую, — сказав чоловік у світшоті до Кравченка, не піднімаючи голови від екрана. — Вам які прізвища на перепустках?

Кравченко відповів так само буденно, назвавши два вигадані прізвища і одну деталь, яку Соломія відразу впізнала як наживку: «тимчасовий доступ до кімнати оголошень». Це було занадто конкретно, щоб бути випадковістю. Автор — або той, хто поруч — мав відреагувати.

Фігура з бейджем не сказала нічого. Вона лише змінила позу: вага тіла пішла назад, як у людини, яка оцінює шлях відступу. Соломія відчула це майже фізично: повітря в коридорі стало щільнішим.

Максим ледве помітно нахилився до Соломії:

— Не дивись на обличчя. Дивись на руки.

Соломія перевела погляд нижче — і помітила ще одну дрібницю: на лівій рукавичці, біля великого пальця, був ледь видимий білий слід, ніби плівка чи тонер торкнулися гуми. Не пляма — знак контакту з матеріалом, який не зустрінеш у чистому коридорі.

Фігура підняла руку й торкнулася бейджа — не поправляючи, а ніби перевіряючи, чи він на місці. Потім дуже спокійно сказала:

— Ви робите перепустки не тим.

Голос був низький, тихий, без агресії. І в ньому було щось, що Соломія не любила більше за крик: впевненість людини, яка вважає, що світ має слухатися.

Кравченко вперше повернув голову в коридор — повільно, як роблять це люди, що не хочуть лякати. Його погляд був прямий, але не викличний.

— Документи, — повторив він. Той самий тон, той самий темп. Ніякої сцени.

Фігура зробила паузу. І в цій паузі Соломія відчула, як її власне тіло хоче зробити дурне: підійти ближче, «переконатися». Це було б природно — і саме тому це було б помилкою. Вона не пішла.

Фігура натомість зробила те, чого не очікуєш від «автора», який любить слова: вона посміхнулася дуже ледь — не губами, а очима — й сказала:

— Ви думаєте, що ловите мене. А ви просто… розбудили мене раніше.

І тоді зробила перший справжній рух: крок убік, у тінь коридору.

Це був момент, коли все могло піти двома шляхами — і тут гра з читачем може бути чесною, а не декоративною.

Вибір 1: якщо ти хочеш іти за тілом, читай наступний фрагмент одразу.
Вибір 2: якщо ти хочеш іти за механікою, пропусти до підзаголовка «Плівка».

Обидва шляхи приведуть туди ж. Але в першому ти повіриш, що головне — погоня. А в другому — що головне те, що лишається після.

Погоня

Кравченко не кинувся. Він лише вимовив коротко в рацію одне слово — без деталей, без драми:

— Коридор.

Поліцейський біля дверей вже рухався, перекриваючи вихід з іншого боку. Фігура в тіні відчула це — і зробила те, що роблять люди, які звикли до технічних зон: пішла не туди, куди йдуть всі, а туди, де є службовий прохід. Вона ковзнула, як тінь між дверима, які пасажири ніколи не бачать.

Соломія зробила крок — не бігом, не ривком. Але крок був уже рішенням. Максим одразу опинився поруч, і в цьому «поруч» було більше, ніж підтримка: було попередження, що вона може загубитися в коридорах так само легко, як у натовпі.

— Ти не в центрі, — тихо нагадав він. — Пам’ятаєш?