Розділ 15. Де народжуються їхні листи

Службова кімната на вокзалі була схожа на задню частину театру: тут зберігалися не декорації, а механізми. Дроти, старі ключі, папки з інструкціями, рація, що дихала короткими трісками навіть у мовчанні. За стіною котився великий шум — валізи, голоси, оголошення, сміх, чиясь сварка через каву. Цей шум тримав Соломію так само міцно, як теплий край столу під долонями. Фон — їхній щит.

Максим сидів поруч. Не навпроти. Поруч — це було важливо: навпроти легко перетворитися на дві окремі фігури у чужій композиції. Поруч — це вже лінія, яка не розрізає, а зшиває.

Вони мовчали довго. Мовчання не було порожнім: воно працювало, як сітка, що ловить дрібні рухи думки, перш ніж та стає панікою. Соломія слухала своє тіло й намагалася не робити з нього інструмент. Її серце билося рівно, але в кожному ударі була пам’ять про голос, який сказав “завтра” так, ніби це кнопка. І тепер найважливішою дисципліною було не “забути слово”, а не дозволити йому керувати часом.

З коридору долинали кроки — поліцейський проходив туди-сюди, як маятник, нагадуючи, що реальність ще існує. Вікно показувало перон: холодні рейки, смуги піску на снігу, черговий, який ходив із термосом, наче з маленьким вогнищем. У цьому виді не було нічого символічного — і саме тому він заспокоював.

Соломія зловила себе на думці: якщо автор має доступ до технічних зон, то він не “підкидає” листи — він їх “випускає”. Як продукт. Як документацію. Як квитки. Як оголошення.

І тут її думка вперше перестала бути страхом і стала напрямком. Бо “випуск” завжди має точку. У будь-якого продукту є місце, де він народжується. І у будь-якого місця — люди, графіки, перепустки, камери.

Максим ніби почув цей поворот у ній — не словами, а зміною дихання.

— Папір завжди веде туди, де його ріжуть, — сказав він тихо.

Соломія повернула голову. В його голосі не було пафосу. Лише проста впевненість людини, яка надто довго шукала слід у неправильних місцях і нарешті дозволила собі шукати в правильних.

— Але ми не знаємо, де саме, — відповіла Соломія і відчула, що говорить нарешті не як жертва сценарію, а як людина, яка складає план.

— Лабораторія знатиме, — Максим кивнув у бік пакета, який уже поїхав з Кравченком. — Мікроточки, принтер, маркування на плівці… Це все не “ідея”. Це інвентар.

Соломія відчула, як у горлі з’являється сухість — не від страху, а від очікування. Очікування знову намагалося стати центром. Вона зняла його ковтком води з пластикового стаканчика. Вода була теплувата, несмачна — і тому ідеальна. Несмачне рятує від романтизації.

Двері відчинилися, і в кімнату зайшов молодший поліцейський. Він тримав у руках щось маленьке — чек із автомата або квиток. Обличчя в нього було таке, як у людини, яка не хоче бути носієм поганих новин, але мусить.

— Це знайшли біля кафе, — сказав він. — На підлозі. Поряд із вашим столиком.

Соломія відчула, як у ній миттєво піднімається хвиля: знову. Папір знову намагається стати голосом.

Поліцейський поклав чек на стіл. На ньому були цифри й рядки. Звичайний чек. Але Соломія вже знала: “звичайний” — це найулюбленіша маска.

— Там… — поліцейський зам’явся. — Там на звороті щось є.

Соломія не нахилилася. Вона не подивилася близько. Вона дивилася на чек як на предмет — без права слова.

Максим теж не нахилився. Він лише перевів погляд на Соломію. В його очах було питання, але без тиску: що робимо?

Соломія відчула спокусу: перевернути, прочитати, “знати”. Спокуса знання — це найтонша пастка: вона не лякає, вона обіцяє.

Вона зробила паузу. Три вдихи. Фон вокзалу за стіною. Тіло на стільці. Разом — Максим поруч.

— Запакуйте як доказ, — сказала вона поліцейському. — Не тут.

Поліцейський кивнув, але не рушив одразу. Він ніби хотів запитати: “А ви не хочете знати?” — як питають люди, які ще вірять, що знання завжди корисне.

Соломія не пояснювала. Пояснення — ще один текст. Вона лише повторила, м’якше:

— Не тут.

Коли чек пішов у пакет, у кімнаті стало трохи легше. Але Соломія знала: легкість — це теж момент, який може бути використаний.

Вона подивилася на Максима і раптом відчула, як сильно хоче, щоб він лишився поруч не лише в цій ночі. Це бажання було не яскравим, не кінематографічним. Воно було схоже на простий інстинкт: знайти людину, поряд з якою твоє тіло перестає бути чужим інструментом.

Вона не озвучила цього. Не тому, що соромилася. А тому, що в цій справі будь-яке слово про почуття може стати ще одним гачком: автор дуже любить, коли люди називають те, чим їх можна розділити.

Максим, ніби відчувши, просто трохи ближче поставив свій стілець. Не торкаючись. Але ближче. Цей рух був простий, людський, без заяв. Він не просив відповіді, і тому був безпечніший за будь-яку фразу.

Минуло ще пів години. За вікном світлішало. Небо не робило урочистих жестів — просто змінювало колір із чорного на сірий, із сірого на молочний. І в цьому повільному переході Соломія раптом відчула: час, який автор хотів привласнити, усе одно належить світу. 03:33 може бути ножем лише тоді, коли ти робиш із нього святиню.