Розділ 14. Коробка, яка просить дна

Вокзал не любить зупинок. Він терпить їх — так само, як вода терпить камінь: обтікає, стирає кути, забирає тепло. Після затримання жінки простір ніби не змінився зовні: гучномовець так само сипав байдужими словами, колеса валіз дряпали плитку, кавомашина зітхала паром. Але всередині все стало щільнішим. Кожен звук, навіть випадковий, Соломія відчувала як хвилю, що торкається її ребер.

Жінку вивели тихо, без показовості. Її не тягли — вона йшла сама, рівно, наче це була не наручникова петля, а звичний браслет. Вона не озиралася, не шукала очима натовпу, ніби натовпу для неї не існувало. Соломія помітила це й відчула холод: людина, яка не бачить натовпу, зазвичай бачить тільки завдання.

Кравченко не дозволив ситуації розростися в сцену. Він просто перемістив усіх у службовий коридор, який пахнув дешевим милом і старим металом. Там було менше випадкових очей, але ще звучав вокзал — як море за стіною. І саме цей далекий шум тримав Соломію в реальності краще, ніж будь-які обіцянки.

Коробка з комірки й аркуш із діагональною лінією поїхали в пакеті вперед — у руках поліцейського, який тримав їх так обережно, ніби всередині була не картонка, а щось живе. Соломія йшла слідом і ловила себе на дитячому відчутті: коробка «знає», що її несуть. Не думкою — тілом. Ніби предмети теж мають інерцію наміру.

У службовій кімнаті вокзального поста було тісно: стіл, два стільці, шафа, рація на зарядці, в кутку — обігрівач, який гудів, як втомлений пес. На підвіконні — пластиковий стаканчик з уже холодною кавою. Вікно виходило на перон, і крізь нього видно було, як черговий по станції йде, загорнувшись у шарф, ніби ховається від світу.

Тут, у цій кімнаті, авторова «велич» зникала. Не тому, що він став слабший, — просто тут було багато дрібної, буденної людської бруду: пил, волога, запах мокрих рукавичок. У такому середовищі важко грати в абсолют.

Жінку посадили на стілець біля дверей. Вона сиділа так рівно, що здавалося: вона тренувалася сидіти рівно навіть тоді, коли холодно й незручно. Її руки в наручниках лежали на колінах, не напружено. Вона дивилася не на Кравченка — на стіну за ним, ніби стіна була цікавіша за людей. Соломія помітила в цьому щось, що раніше лякало її в записках: відсутність прямого погляду як спосіб не ставати співрозмовником. Бо співрозмовник — це вже «разом». А вона була тут не для «разом».

Кравченко обмінявся кількома короткими словами з поліцейськими — сухо, без крику. Соломія не вслухалася. Їй важливіше було не «що скажуть», а «що зроблять». А зробили вони просто: замкнули двері, підсунули стілець до входу, щоб ніхто не зайшов випадково, і поклали пакет із речдоками на стіл так, щоб його було видно всім.

Пакет лежав, як маленький прозорий акваріум. Усередині — коробка і аркуш із діагональною лінією. Картон здавався звичайним. Але Соломія відчувала: звичайні речі стають небезпечними не тому, що вони особливі, а тому, що хтось дав їм роль.

Жінка нарешті перевела погляд на пакет. На секунду. Це був погляд майстра на інструмент — без страху, але з оцінкою. Соломія відчула, як у горлі з’являється сухість. Їй захотілося спитати: для чого коробка? Але питання — це нитка. Вона не потягнула.

Кравченко сів, відкрив блокнот і записав щось — не для краси, а як якір: поки він пише своє, чужий текст має менше місця. Потім він підняв очі на жінку й сказав одне слово — її ще не назвали, але слово звучало як гачок для реальності:

— Ім’я.

Жінка не посміхнулася. Вона просто трохи нахилила голову, ніби слухала не його, а вібрацію кімнати.

— Немає значення, — сказала вона рівно.

Її голос був спокійний. Спокійні голоси завжди небезпечніші за істеричні: вони не просять, вони констатують.

Кравченко не сперечався. Він зробив те, що роблять люди, які мають справу з дисциплінованою порожнечею: залишив паузу. Пауза була довга, але не як покарання — як інструмент. У тиші чути, як людина себе видає дрібницями: ковтком, кліпанням, зітханням.

Жінка кліпала рівно, як метроном. Вона ніби не мала «дрібниць».

Соломія відчула дивну втому: боротися з людиною, яка нічого не показує, — це як боротися з гладкою стіною. Руки ковзають, нігті ламаються, а стіна стоїть.

Максим стояв збоку — ближче до вікна. Він не дивився на жінку прямо, але й не відвертався. Він дивився на простір між людьми — так само, як Ірина в кімнаті без таблички. Соломія раптом усвідомила: вони всі тепер навчилися дивитися на порожнечі, бо саме там найчастіше і ховається механіка.

Кравченко перервав тишу коротко:

— Хто вам дав коробку?

Жінка опустила погляд на свої наручники, ніби коробка тут ні при чому.

— Ви хочете, щоб я сказала слово, — сказала вона. — А слова — не для мене.

Соломія відчула, як у неї в голові спалахує думка: вона правда може не знати. І ця думка була страшною по-своєму. Бо якщо «носії» не знають, тоді їх можна міняти нескінченно. Тоді ланцюг не має кінця — має лише сегменти.

Кравченко зробив знак поліцейському й той вивів жінку з кімнати — так само тихо, як приводив. Ніяких драматичних ривків. Лише двері, що зачинилися, і знову шум вокзалу за стіною — далека людська вода.

Коли вона пішла, повітря стало легшим. Не безпечнішим — просто легшим: у кімнаті зник один «ідеальний» елемент.