Розділ 11. Інший звук

У під’їзді було так тихо, що тиша здавалася речовиною: її можна було майже торкнутися, відчути на губах, як сухий пил. Світло на поверсі тьмяніло і не мигало — просто світило так, ніби йому байдуже до того, що відбувається між щитком і стіною. Стерильний запах тримався на межі відчуття: не «пахне антисептиком», а «здається, що пахне». В цій різниці й жили їхні страхи — не в фактах, а в напівтонах.

Аркуш на підлозі був сірий, як ранковий сніг біля дороги. Нечистий колір, який одразу натякав: хтось хотів, щоб він не був урочисто білим. Білий — це «лист». Сірий — це «квитанція», «чернетка», «випадковість». І речення на ньому теж було не урочисте, а буденне, ніби сказане в коридорі:

«Тепер ви знаєте, де кнопка».

Соломія прочитала й відчула, як мозок намагається зробити дві речі одночасно: обуритися й відповісти. Відповідь могла бути будь-якою — навіть мовчазною, навіть просто рухом плечей. У цій історії відповідь не обов’язково має голос. Відповідь — це готовність прийняти пропозицію гри.

Вона не прийняла.

Вона присіла й обережно накрила аркуш долонею — не як приховування, а як відсічення зорового контакту. Тіло зробило те, що має право робити тіло: обмежило стимул. Папір під пальцями був шершавий. Реальний. Не символ.

Максим стояв поряд, і його погляд був спрямований не на аркуш, а вниз по сходах — у темний проліт. Звідти, як і раніше, не йшов жоден звук, який можна було б назвати «кроками». Але в повітрі вже висіла напруга очікування. Очікування — як струм у проводі: його не видно, поки не торкнешся.

Соломія подивилася на годинник. 03:32. Секундна стрілка йшла не швидко й не повільно, а просто йшла — і саме це було жорстоким. Час не співчуває.

Максим витяг із кишені ключі й, не торкаючись пальцями, підчепив чорну «кнопку» на щитку, вже запаковану в пакет, який він зумів дістати з квартири. Він діяв так, ніби боїться не відбитків, а контакту — ніби в контакті є згода. Пакет шарудів тонко, нервово. Соломія ненавиділа цей звук: у ньому було щось від паперу.

Вона підвелася, відступила на крок і відчула поручень під пальцями. Метал холодив руку. Холод був простим і чесним. Холод не пише сценарії.

І тут стався звук.

Не писк. Не дзвінок. Не «безпросторовий укол» у зубах.

Це було глибоке, коротке гупання, ніби десь унизу хтось ударив по металевих дверях долонею, але не злісно, а перевіряючи: «відчинено?». Звук мав простір. Він мав напрямок. Він ішов знизу.

Соломія відчула, як полегшення пробігає по тілу, і тут же злякалася цього полегшення. Полегшення було не тому, що «все добре». Полегшення було тому, що нарешті щось стало зрозумілим: звук має джерело. А якщо має джерело — значить, це вже не містика.

Гупання повторилося — ближче.

Під’їзд був старий; звук у ньому піднімався, як вода в трубі: спершу глухо, потім чіткіше. Соломія відчула, як у неї в горлі з’являється сухість, але цього разу сухість була не від страху «тексту». Це був страх звичайного: людина йде сходами.

Максим зробив рух, який Соломія ледь не сприйняла як крок назустріч. Але він лише поставив ногу так, щоб перекрити сходи, не закриваючи їх повністю. Позиція не нападу, а межі.

Третє гупання було вже на їхньому рівні — ніби хтось зупинився на майданчику поверхом нижче. Після нього настала тиша.

І в цій тиші Соломія вперше відчула, що страх може бути двох видів: страх сигналу, який проходить крізь тіло, і страх людини, яка стоїть за стіною. Перший принижує, бо робить тебе механізмом. Другий — страшний, але людський. З другим можна говорити не словами, а діями.

Вона обережно зробила крок назад — не вниз, не вперед, а в бік дверей Максима. Ключ у його руці дзенькнув об метал. Маленький, дурний звук. І одразу ж — ще один глухий удар унизу, наче хтось почув «дзеньк» і відповів своїм «гуп».

Вони дивилися вниз, але нікого не бачили. Лампа на сходовому майданчику нижче не працювала, і темрява там була густа, як підвал.

Соломія раптом згадала про одну річ, яка завжди робить темряву менш всемогутньою: світло зсередини. Вона повернулася й тихо, майже безшумно, відчинила двері квартири. Тепле світло лампи вилізло в під’їзд невеликим прямокутником. Темрява не зникла, але відступила на крок. Це було вже щось.

Максим зайшов першим, не злякано, а обережно. Соломія — слідом. Вона не грюкнула дверима. Грюкіт — це заявка на розмову. Вона просто зачинила, повернула ключ тихо. Механічний клац — короткий, тверезий. Клац не просить відповіді.

Вони стояли у прихожій, де пахло тканиною пальта й теплим пилом батареї. Соломія відчула, як цей домашній запах на секунду рятує її від стерильної примари в під’їзді. Але рятує не повністю: під’їзд був за дверима. А двері — тонка мембрана між «тут» і «там».

Максим поклав пакет із пристроєм на стіл, як кладуть небезпечну річ у центр, щоб не забути, де вона. Соломія поставила поруч склянку води — їхній новий ритуал, але ритуал без символіки: просто вода, щоб горло не перетворилося на пустелю.

Вона хотіла спитати: «Хто це?» — і не спитала. Питання могло вивести їх на голос, а голос — на сценарій. Вона хотіла сказати: «Ми викличемо поліцію» — і теж не сказала. Бо поліція вже є. Бо Кравченко — там, у системі, яка вже допустила конверт під дверима відділку. Їм потрібна була не ілюзія захисту, а конкретні дії.