Розділ 10. Слід у почерку

Квартира Максима надвечір дихала інакше, ніж удень. Денне світло робить речі плоскими й чесними: полиця — це полиця, чашка — це чашка, папір — це папір. Увечері ж предмети набувають тіней, а тіні — звичку натякати. Лампа на столі світила теплим колом, і все, що потрапляло в це коло, ставало ніби важливішим, ніж має право. Фото Лади. Диктофон. Пожовклі листи. Нові конверти у файлах. Маркер. Три слова, які Соломія написала, як противагу чужому стилю: ФОН — ТІЛО — ПАУЗА.

За вікном місто втрачало день повільно, як людина, що не хоче визнавати втому. Сніг на підвіконні танув не краплями, а ледь помітною вологістю по краю. Десь далеко внизу хтось грюкнув дверима під’їзду — звук короткий, різкий. Соломія відчула, як плечі автоматично підтягуються, але одразу ж опустила їх назад. Це було схоже на тренування: не перемогти реакцію, а навчитися її не слухати.

Максим пересунув лампу так, щоб світло лягало не просто на аркуші, а під кутом. Він не вмикав верхнього освітлення — у цьому була якась майже інстинктивна обережність. Жовте світло, пряме й надто «службове», уже стало для них тригером, хоч вони й не хотіли цього визнавати. Натомість лампа давала тінь, а тінь давала можливість бачити те, що не видно в рівному світлі: рельєф, тиснення, сліди тиску, дрібні нерівності паперу.

Соломія сиділа ближче до столу, ніж раніше. Не впритул — але так, щоб її тіло відчувало край стільниці під передпліччям. Коли їй ставало тривожно, вона ловила себе на тому, що шукає «тверде». Тверде — це її внутрішній антисигнал.

Максим дістав із шухляди маленьку лупу. Звичайну, без наукового блиску — просто кругле скло, на якому залишився слід від пальця. Він поклав лупу на стіл так само обережно, як кладуть ніж, коли в кімнаті є дитина.

Їхня робота зараз була не про «знайти». Вона була про «не дати знайденому зробити з тебе керованого». І все ж їм потрібна була конкретика. Не для помсти. Для межі.

Соломія відсунулась на кілька сантиметрів, щоб не дихати прямо на папір. У цьому була дивна повага: не до автора, ні. До власної голови. Бо папір — це пастка лише тоді, коли ти дозволяєш йому стати голосом.

Максим поклав поруч два аркуші: старий, з історії Лади, і новий — з конверта «ПОВТОР». Вони виглядали різними вже з першого погляду. Старий мав жовтизну країв, мікроскопічні плями, як веснянки. Новий був холодно білий, без життя, як лікарняна стеля. Але це не було важливо. Важливе — як на них лежали літери.

Максим не читав. Він дивився на відступи.

На кожному рядку — той самий темп: коротке речення, крапка. Коротке речення, крапка. Тиша між рядками — рівна. Ніби текст дихає не легенями, а метрономом.

Соломія дивилася на це й ловила себе на небезпечній думці: якщо ритм повторюється — значить, повторюється і рука. Вона одразу ж поставила цій думці обмеження: ритм можна копіювати. Ритм — не ДНК. Ритм — музика, яку може вивчити будь-хто, якщо слухає досить довго.

Вона взяла лупу й навела на крапку в кінці одного речення. Крапка під збільшенням не була ідеальним колом. Вона була маленьким скупченням мікроточок — як і будь-який друк. Але контур крапки мав ледь помітний «хвіст», ніби принтер на мить зупинився й підтік.

Соломія змінила аркуш — подивилася на крапку у старому листі. Там теж був такий самий ледь помітний «хвіст». Не в усіх, але в більшості.

Це було неприємно, як коли ти знаходиш в узорі на шпалерах обличчя.

Максим підсунув до неї ще один документ — не записку, а копію службового протоколу з давньої справи Лади. Там були машинописні рядки, стандартний шрифт, формальні формулювання. Соломія подивилася на крапки там — інший друк, інша структура. «Хвоста» не було.

Вона відчула, як у грудях з’являється тверде знання: це не просто «будь-який лазерний принтер». Це щось конкретніше.

Максим узяв смартфон, увімкнув камеру, збільшив, і підніс об’єктив до паперу — як роблять люди, які не мають лабораторії, але мають впертість. На екрані крапки стали схожі на зоряне небо.

— Дивись не на літери, — дуже тихо сказав він. — Дивись на те, що між ними.

Соломія не відповіла. Вона й так дивилася: не на слова, а на проміжки. На поля. На край паперу.

Поля в нових записках були надто рівні. Не «акуратні» — а математично рівні. Ніби їх виставили в налаштуваннях і більше не торкалися. У старому листі поля були трошки «живіші»: на одному боці міліметр туди, міліметр сюди. Але загальна логіка була та сама.

Соломія повільно піднесла лупу до верхнього краю нового аркуша. Край був рівний, як ножем. Жодних перфорацій, жодних слідів блокнота. Це означало: листи не виривали, їх друкували окремо. Як інструкції. Як накази. Як сценарій.

Вона провела пальцем уздовж краю паперу, майже не торкаючись. Папір був гладкий, але не ідеальний: у ньому відчувалася ледь помітна «зернистість», як у якісних офісних аркушах. Ніби хтось вибрав не найдешевше — але й не дороге. Золота середина. Та, яку беруть у великих установах: щоб не соромно, але й не марнотратно.

Максим дістав з полиці книжку — стару, технічну, з помітками. Соломія відмітила закладки, як відмічають звичку: він повертався до цього не раз. Книжка була про фоноскопію і документи — про те, як звук і папір стають доказами. Максим не читав її зараз, він лише взяв із неї одну тонку синю картку — наче фільтр або індикатор — і поклав на стіл.