Розділ 9. Справжнє ім’я справи

Після розмови з Іриною й фото зі складу відділок перестав бути місцем, де «працюють». Він став місцем, де чекають. І чекання тут мало свою фізику: воно осідало на плечі, з’їдало слину, робило лампи жовтішими, ніж вони є, і змушувало слухати коридори так, ніби там дихає хтось третій.

Соломія йшла сходами вниз повільно, ніби кожен крок міг стати зайвим. Долоні мерзли, хоча в будівлі було тепло. Її тіло вперто тримало напругу — як ремінь, який затягнули й забули послабити. Вона ловила себе на бажанні озирнутися на кожен звук, але змушувала очі залишатися на рівні реальності: плитка підлоги, шви, потерті місця, де ходили тисячі людей, які ніколи не бачили конверта «ПОВТОР».

На вулиці вдарив мороз. Він був сухий і чистий, як аркуш без тексту. Небо стояло низько, і здавалося, що місто живе під кришкою, як у великій посудині, де все — звук, запах, рух — відбивається й повертається. Вітер тягнув по асфальту дрібні крихти снігу. Вони шурхотіли так тихо, що шурхіт лякав більше, ніж гучний гуркіт: гучне хоча б чесне.

Поліцейські машини біля входу працювали на холостому, і в цьому був інший ритм — ритм двигуна, який не має нічого спільного з 03:33, але мозок усе одно намагався підставити під нього «сигнал». Соломія зупинила себе вчасно: не робити музику з шуму.

Максим ішов поруч так само рівно, як і раніше. Але тепер Соломія бачила в ньому нову деталь — не зовнішню, а внутрішню. Він не просто «розбирав структуру». Він жив у ній, як живуть у старому будинку з тріщинами: знаєш, де скрипне підлога, але все одно здригаєшся щоразу.

Вони мовчали майже весь шлях до стоянки. Мовчання було не «порожнім», а робочим. У ньому відчувалося, що будь-яка фраза може стати кроком — а кроки тут краще зважувати.

На стоянці було сіре світло дня, яке не гріло. Максим дістав ключі, і Соломія побачила їх у його руці: метал блиснув коротко, як лезо. Він відчинив машину, але не поспішив сідати. Замість цього обійшов авто, поглянув на колеса, на сніг біля дверей, на сліди. Наче шукав не механічну несправність, а чужий підпис.

Соломія не запитала, що він робить. Вона й сама відчувала: тепер будь-яка дрібниця може бути не дрібницею.

У салоні було прохолодно. Пластик і тканина пахли холодом і старим кавовим стаканчиком, забутим десь у тримачі. Максим увімкнув обігрів не одразу — ніби боявся звуку вентилятора. Потім усе ж увімкнув, але тихо, на мінімум. Від слабкого гулу стало навіть легше: гул — це фон. Фон рятує від «чистого сигналу».

Соломія дивилася на переднє скло. На ньому тонкою плівкою лежала сіль і бруд дороги, і в цій нечіткості було щось заспокійливе: світ не мав гострих контурів, світ не кричав «дивись сюди».

Вони виїхали зі стоянки й повільно влилися в потік машин. Місто було зайняте своїм — маршрутками, людьми з пакетами, дітьми в шапках, які бігли через калюжі, ніби їм байдуже до будь-яких 03:33. І Соломія відчула раптовий, майже болісний контраст: її світ уже живе за чужим розкладом, а для решти людей розклад — це просто автобус.

Десь на світлофорі Максим різко загальмував. Соломія не вдарилася, ремінь втримав, але її тіло напружилося миттєво.

— Що? — вирвалося з неї, і вона одразу пошкодувала про питання. Питання в цій історії теж працювали як нитки.

Максим не відповів одразу. Лише повільно показав поглядом на правий бік дороги.

На зупинці стояв чоловік у сірому пальті. Нічого особливого. Але він тримав у руці білий конверт — або пакет із паперами — і ця білизна на тлі міста різала очі. Чоловік підняв голову, ніби відчув погляд, і на секунду їхні очі зустрілися.

Соломія відчула, як у неї пересихає рот.

Чоловік не усміхнувся, не помахав, не зробив жодного «підозрілого» жесту. Він просто відвернувся і подивився в інший бік, ніби чекав маршрутку, і все.

Світлофор загорівся зеленим. Максим поїхав далі, але Соломія ще кілька секунд бачила в дзеркалі той білий прямокутник, який міг бути чим завгодно — і від цього було гірше, ніж якби він точно був «конвертом».

Максим не коментував. Він лише трохи збільшив гул обігрівача. Фон. Фон. Фон.

Їхня дорога закінчилася не біля дому Соломії й не біля кав’ярні. Максим звернув у бік старих кварталів, де будинки стояли ближче один до одного і вікна були нижчі. Машина зупинилася біля під’їзду з облупленою фарбою й табличкою, яка колись була синя, а тепер стала брудно-сірою. Ніяких камер, жодних нових домофонів — простий старий механізм.

Соломія вийшла з машини й одразу відчула: тут інше повітря. Менше вихлопів, більше вогкості від старої цегли. Пахло пральним порошком і підвалом. Пахло життям, яке не намагається бути стерильним. І ця нестерильність була майже щитом.

Максим відчинив двері під’їзду. Усередині — напівтемрява і теплий запах батарей, які гріють не тому, що треба, а тому, що так завжди. Сходи скрипіли. На стінах — сліди старих оголошень.

Вони піднялися на третій поверх. Максим дістав ключ і відчинив двері квартири.

Всередині було тихо. Не тривожно тихо, а буденно: тиша речей, які не говорять без потреби. Невелика прихожа, куртка на гачку, взуття в кутку. У кімнаті — книжкова шафа, стіл, лампа, диван. Нічого зайвого. Але й не «порожньо»: на полицях стояли книги з закладками, на столі — коробка з паперами, на підвіконні — чашка зі слідом старої кави.