Розділ 7. Текст: пастка

Коридор відділку мав свій власний звук — не той, що лунає вухами, а той, який відчуваєш у зубах. Жовті лампи під стелею світили рівно, але від цього рівного світла все здавалося підозріло плоским: двері, таблички, пожежний щит, темні кути, де тінь не ховалася, а просто чекала. Повітря пахло канцелярським пилом, мокрою тканиною курток і чимось стерильним, що не мало права бути тут настільки виразним.

Соломія стояла біля порогу кімнати опитування й не робила кроку. Її тіло пам’ятало: крок — це уже відповідь. А відповідати цьому механізму вона більше не хотіла.

Ірина сиділа на стільці, який скрипнув, коли її посадили назад. Вона тремтіла дрібно, як після холоду, хоча в кімнаті було тепло. Погляд її раз у раз ковзав до дверей, ніби там стояло щось важливіше за людей. На зап’ястях проступали світлі смуги — сліди від того, як її тримали, коли вона смикалася на «сигнал». Соломія не дивилася на ці смуги довго, але відмітила їх як факт: тіло відгукується на звук, який інші майже не чують.

Максим тримав у руках телефон із зупиненим кадром. На екрані — конверт на підлозі коридору й маленька чорна цятка поруч. Кравченко стояв біля стіни, притиснувши пальці до перенісся, ніби намагався не думати про те, що жовте світло може мигати без причини.

Соломія дивилася на коридор і відчувала, як у неї в роті пересихає знову. Сухість — її перший симптом, її маленький внутрішній індикатор: небезпека близько, і мозок уже шукає слова. Вона не дала йому слова. Вона дала йому інше — просте, відчутне: стиснула великим пальцем край власної долоні до болю. Біль був чесний. Він не мав сюжету.

Кравченко махнув рукою, і з кінця коридору з’явився чоловік у темно-синій формі — технік або охоронець, з металевим кейсом і обличчям людини, яка не любить незрозуміле. Він ішов швидко, але обережно, ніби йому сказали, що підлога може кусатися.

Маленький чорний предмет лежав біля пожежного щита, як щось випадково загублене. І саме ця «випадковість» робила його особливо бридким: справжні пастки люблять виглядати буденними. Технік присів, відкрив кейс і дістав тонкі рукавички, пінцет, маленький поліетиленовий пакет. Його рухи були професійно нейтральні — він не приписував предмету змісту, він просто знімав його з підлоги, як знімають волосину з піджака.

Коли пінцет торкнувся чорної цятки, Соломія зловила себе на тому, що затримала подих. Наче предмет міг відчути увагу й відповісти.

Нічого не сталося. Жодного спалаху, жодного нового дзвінка. Лише тонкий скрип підлоги, коли технік змістився, і шурхіт пакета, який прийняв у себе «кнопку».

Конверт підняли так само — ніби це не лист, а речовий доказ, що має право на дистанцію. На ньому не було жодних імен. Лише одне слово, надруковане рівно посередині, як заголовок у протоколі:

«ПОВТОР».

Соломія побачила це слово й відчула, як у неї в голові на мить з’являється спокуса: отже, все просто. Отже, це техніка повтору. Отже, можна зупинити, забравши пристрій. У цій спокусі було полегшення, а полегшення — найнебезпечніша емоція в справі, де тебе ведуть.

Якщо ти зараз теж відчув полегшення — затримай його, як затримують гарячий чай на язику. Переважно саме в цю секунду люди роблять перший необережний висновок. А висновок — це форма голосу, навіть якщо його не вимовити.

Технік відніс пакет і конверт у іншу кімнату, куди сторонніх не пускають. Двері зачинилися, і коридор знову став просто коридором — жовтим, гладким, байдужим. Але слово «повтор» лишилося в повітрі, як присмак.

Соломія повернулася до Ірини. Ірина дивилася на двері так, ніби знала: за ними щось відбувається не з предметами, а з її життям. Вона ковтнула, і цей ковток був надто гучним у тиші.

Соломія не стала говорити. Вона зробила те, що працює краще за слова, коли слова — чужа територія: посунула до Ірини склянку води і поклала долоню на стіл, просто на поверхню, показуючи жестом: тут є тверде. Ірина не взяла воду одразу, але її погляд на секунду впав на склянку — як на доказ того, що світ має форму.

Кравченко жестом запросив Соломію і Максима в сусідню кімнату — ту саму для нарад. Там було тепліше, сухіше, і запах паперу стояв густіше, ніж у коридорі. На столі лежали їхні попередні файли, аркуші з записками, фото, роздруківки. Вся ця канцелярська купа раптом стала схожою на чужий побут: у когось на столі лежать ключі, у когось — листи, які можуть зламати життя.

Кравченко поставив на стіл новий файл із конвертом «ПОВТОР». Не відкрив. Ніби боявся, що вміст сам почне працювати.

Максим теж не потягнувся одразу. Він стояв трохи збоку, дивився на конверт так, як дивляться на двері, за якими може бути людина або порожнеча. Його пальці були спокійні, але Соломія помічала в ньому дрібну напругу — не нервову, а зібрану. Наче він утримував у собі щось важке, щоб не впало на підлогу.

Кравченко нарешті заговорив — коротко, без прикрас. У знайденому предметі технік уже бачить мікропристрій: маленький передавач або генератор імпульсів. Не обов’язково акустика, можливо — ультразвук чи інша частота, що діє на нервову систему. Це не «магія», це інструмент. І якщо інструмент лежав тут, у коридорі відділку, значить, хтось мав доступ. Значить, хтось ходив тут вночі або має спосіб обходити камери.

Соломія слухала й відчувала, як у голові формується ще одна пастка: внутрішній ворог. Це було занадто логічно, щоб не бути спокусою. «Хтось із відділку» — легко, зручно, зрозуміло. Схема для мозку: знайти обличчя, прив’язати подію, заспокоїтися.