Розділ 3. Психологічний протокол

«Ти вже погодилась».

Соломія прочитала це не вголос — очима, як читають попередження на пляшці з ліками. І все одно в тілі відгукнулося так, ніби слова торкнулися шкіри. Вона сховала конверт назад у сумку й одразу відчула, що зробила дві речі одночасно: заховала доказ і сховала страх.

На вулиці сніг уже не падав — він лежав на тротуарах у зморшках, як змучена біла тканина. Повітря пахло вихлопами й мокрим каменем. Соломія йшла швидко, не тому що поспішала, а тому що не хотіла стояти на місці. Стояти — означало думати. Думати — означало знову прокручувати фрази.

Телефон у кишені завібрував. Вона здригнулася так, ніби її торкнулися. Вийняла — номер Кравченка.

— Так, — сказала вона.

— Ми відпустили Максима, — голос Кравченка звучав глухо. — Він сказав, що вам треба поговорити. Не знаю, чого він так вирішив. Але… у нього нюх на такі речі.

— Він і так поруч, — відповіла Соломія, сама не розуміючи, чому говорить це.

— Поруч? — Кравченко зробив паузу. — Ви зараз де?

Соломія озирнулася. Вона стояла біля переходу, а через дорогу — невелика кав’ярня зі склом, запітнілим від тепла.

— Я… йду, — сказала вона невизначено.

— Добре. Слухайте уважно: ми не показували Ірині записку. Не давали читати. Але вона все одно повторює фрази з неї слово в слово. Я не знаю, як вона це робить.

Соломія відчула, як у неї у грудях стискається пружина.

— Вона могла бачити… мигцем? — запитала вона, хоча знала, що Кравченко не з тих, хто «мигцем».

— Ні, — відповів він. — Ми тримали все під контролем. А ще… — він знизив голос, ніби хтось міг підслухати через телефон. — У нас є свідок. Один чоловік бачив, як Ірина йшла до місця. Він каже, що вона йшла, ніби слухала когось у навушниках. Але навушників не було.

Соломія заплющила очі на секунду. Дзвінок. Усюди. У голові.

— Я зрозуміла, — сказала вона. — Я буду на зв’язку.

— І ще, — Кравченко затнувся. — Якщо він вам знову подзвонить… не беріть.

Соломія ледь не засміялася. Не тому, що це смішно. А тому, що це найгірша порада в ситуації, де твоя рука натискає «прийняти» швидше, ніж ти встигаєш вирішити.

— Добре, — сказала вона й скинула.

Вона перейшла дорогу й зайшла в кав’ярню. Усередині було тепло, пахло кавою, карамеллю і мокрими рукавицями. Люди сиділи з ноутбуками, хтось сміявся, хтось сперечався тихо, наче тут не можна голосно. Це було дивно заспокійливо — бачити, як світ продовжує жити, не знаючи, що десь у ньому хтось пише розклад.

Вона вибрала столик біля вікна. Сіла спиною до стіни — професійна звичка. Замовила чорну каву, не думаючи. Руки тремтіли ледь помітно, але достатньо, щоб вона це відчула.

Він з’явився через дві хвилини. Вона не бачила, як він зайшов — просто раптом помітила його відображення в склі: темне пальто, рівна постава, обличчя, яке не шукає дозволу. Максим підійшов до столу й не запитав, чи можна сісти, — сів. Це було зухвало. Але водночас… чесно. Усе зухвале в ньому було чесним: він не робив вигляду, що йому байдуже.

— Ви тремтите, — сказав він так само, як раніше: без співчуття, як факт.

— Я вмію тремтіти непомітно, — відповіла Соломія.

— Це гірше, — Максим поклав на стіл телефон екраном донизу. — Непомітне тримається довше.

Вона подивилася на нього, і їй захотілося сказати щось різке. Щось, що відштовхне. Бо відштовхування — теж контроль.

— Чому ви вирішили, що ми маємо говорити? — запитала вона.

Максим витягнув з кишені блокнот. Тонкий, темний, з помітками на полях. Він не відкрив його, просто поклав долонею зверху, ніби притискав.

— Бо ви — перша людина за сьогодні, яка сформулювала правило, — сказав він. — Не читати вголос. А той, хто це зробив, розраховує саме на голос.

— Ви так говорите, ніби це… ритуал.

— Ні, — Максим похитав головою. — Це механіка. Голос — це не магія. Голос — це закріплення. Коли людина говорить щось вголос, її мозок робить це «фактом». Особливо якщо це сказано в теперішньому або майбутньому часі як неминучість.

Офіціантка принесла каву, поставила чашку перед Соломією. Соломія подякувала, спробувала вдихнути аромат, як заземлення. Відчуття було майже нормальним. Майже.

— У вас теж є конверт? — спитав Максим, не дивлячись на сумку, але ніби знаючи її вміст.

Соломія мовчки кивнула.

— Що на ньому зараз? — запитав він.

Соломія відчула протест. Ніби кожне вимовлене слово — крок у коридор.

— Я не хочу дивитися, — сказала вона.

— А вам і не треба хотіти, — спокійно відповів Максим. — Вам треба знати. Це різні речі.

Вона повільно відкрила сумку, дістала файл, поклала на стіл. Не відкриваючи, подивилася на конверт. Написи були там, як рани: «Ти вже прочитала». Нижче — «Ти вже погодилась».

Максим нахилився, прочитав, і на його обличчі не з’явилося нічого. Але пальці на мить напружилися.