Розділ 2. Тіло і текст

Соломія ще хвилину стояла нерухомо, ніби її тіло намагалося вгадати, чи має право рухатися після такого дзвінка. У кабінеті все було на своєму місці: крісла — під кутом, рослина — в кутку, лампа — теплим колом на столі. Навіть чайник тихо шипів, як завжди. Але щось змістилося в повітрі, і це «щось» не мало форми. Воно було схоже на момент, коли в під’їзді гасне світло — ти ще бачиш контури, але вже не довіряєш жодному кроку.

Вона дивилася на конверт. На його гладкій білій поверхні чорніло: «Ти вже прочитала». Почерк був дуже акуратний, із легким нахилом, без тиску — так пишуть люди, які не поспішають і не вагаються. Соломія не любила торкатися речей, що приходять із чужими історіями, але цього разу вона взяла конверт пальцями за край і підняла, ніби це була не паперова річ, а щось крихке й небезпечне.

Порожній. Усередині — нічого. Лише тонкий запах паперу й… ледь вловимий відтінок чогось різкого. Не хлорка. Не парфум. Швидше — як стерильність. Як лікарняний коридор уночі, коли в ньому вже немає людей, але є їхні сліди.

Вона різко опустила конверт на стіл і відсунула від себе. Потім сіла й відкрила блокнот. Написала ще один рядок:

«Дзвінок від невідомого. Фраза: “правильні речі вголос”. Конверт опинився тут. Додатковий напис: “Ти вже прочитала”.»

Підкреслювати цього разу не стала. Ніби боялася, що підкреслення — це згода. А згоди вона не давала.

Соломія підняла слухавку стаціонарного телефону й набрала номер ресепшена.

— Людо, це Соломія. Скажіть, будь ласка, хто був наступний на десяту?

— Ніхто, — здивовано відповіла адміністраторка. — У вас вікно. Тільки Ірина на дев’яту.

— Добре. А чи приходив хтось… шукав мене? Дзвонив?

— Ні. Тільки кур’єр був зранку, але він до бухгалтерії, — Люда помовчала й додала, ніби між іншим: — А що сталося? У вас голос якийсь…

— Нічого, — Соломія сказала надто швидко. — Просто уточнюю графік.

Вона поклала слухавку й відчула, як напруга з плечей не спадає, а навпаки — концентрується десь у грудях, як камінь, що повільно опускається на дно.

«Не читай вголос», — сказала вона собі. Це звучало смішно, бо вона й так не збиралася читати нічого вголос. Але мозок любить повтори. Особливо ті, які сказані із забороною.

Ти зараз, мабуть, думаєш: «Поліція. Треба одразу поліцію». Це логічно. Це правильно. Це те, що роблять люди в детективах, де кожен крок — прямий і потрібний. Але в реальному житті між «правильно» і «зробити» стоїть сором. Сумнів. Страх виглядати смішною. І найпідступніше — звичка переконувати себе, що «не варто роздувати».

Соломія знову поглянула на конверт. На секунду їй здалося, що напис на ньому став темнішим. Вона моргнула — ні, все так само. Це просто мозок шукає рух там, де його немає.

Вона взяла телефон і набрала номер Ірини, який та залишила у картці клієнта. Гудки. Один. Другий. Третій. Потім — автовідповідач.

— Ірино, це Соломія. Передзвоніть мені, будь ласка, як тільки зможете. Це важливо.

Вона скинула й одразу пошкодувала про слово «важливо». Воно теж любить самоздійснюватися.

Наступні дві години Соломія працювала, як завжди. Вона прийняла двох клієнтів, говорила про звичні речі — тривогу, вигорання, сімейні конфлікти. Вона навіть сміялася в одному моменті, коли чоловік середніх років розповів, як його кіт «психотерапевтує» його на кухні. Але паралельно в ній жила інша лінія — тонка, напружена, що весь час тягнула погляд до столу, до конверта, до блокнота.

Коли клієнти пішли, вона зачинила двері на ключ. Не тому, що боялася, що хтось зайде. А тому, що ключ — це жест контролю. Маленький, але реальний.

Вона взяла конверт у файл, поклала в шухляду й замкнула шухляду на маленький ключик. Потім зупинилася й усміхнулася сама собі — криво, коротко: ніби це могло щось змінити. Ключик не захищає від людей, які знають твоє ім’я і твої фрази.

О пів на другу задзвонив мобільний. Номер був невідомий. Вона подивилася на екран і відчула, як пальці стають холодними. На секунду захотілося не брати. Але вже було запізно: рука натиснула.

— Слухаю.

— Пані Соломіє? — голос був чоловічий, офіційний, трохи хрипкий, ніби людина багато курить або мало спить. — Вас турбують зі слідчого відділу. Мене звати капітан Кравченко.

Соломія мовчала рівно стільки, щоб це виглядало як слухання, а не як паніка.

— Так.

— Чи можете ви зараз під’їхати? Нам потрібна консультація. Це стосується однієї жінки… Ірини Левченко.

У Соломії ніби щось провалилося під ногами, хоча вона сиділа.

— Що з нею? — спитала вона й одразу зрозуміла, що голос став гострішим.

— Ми не можемо телефоном. Але… — він зробив паузу, і в цій паузі було все. — Краще приїдьте.

— Куди?

Він назвав адресу. Вона знала цю будівлю: стара адмінспоруда в центрі, сіра, із вікнами, які завжди здаються затемненими, навіть коли там світло. Соломія подякувала, не пам’ятаючи, як, поклала телефон і кілька секунд просто дивилася на свої руки.

Ти можеш зараз сказати: «От і все. Ірина мертва». Це теж природно. Детективний мозок любить завершеність. Але правда була іншою. І гіршою — тим, що вона залишала простір для варіантів.