Розділ 1. Фраза, якої не було

Сніг того ранку падав так, ніби хтось зверху, не кваплячись, рвав на дрібні клапті старі листи й відпускав їх у місто. Клапті кружляли біля ліхтарів, ліпилися до шибок, на мить затримувались на комірах і зникали, залишаючи по собі тільки вологий холод. У такі дні будинки здаються ближчими один до одного, вулиці — вужчими, а люди — тихішими, наче всі домовилися не озвучувати зайвого, щоб не сполохати невидиму крихкість повітря.

Соломія відчинила двері кабінету ще до дев’ятої. Вона робила це завжди: приходила раніше, вмикала настільну лампу, ставила чайник і кілька хвилин стояла біля вікна. Їй подобалося, як місто внизу повільно «збирає себе» — як під’їжджають перші маршрутки, як хтось згрібає сніг із тротуару, як у кав’ярні навпроти спалахує тепле світло. Це був її спосіб переконатися, що день справжній, що він почався не в голові, а тут — у цій холодній реальності, яка пахне мокрою вовною, кавою й вапном старих стін.

Кабінет був простий: два крісла, невеликий диван уздовж стіни, полиця з книжками (здебільшого без яскравих обкладинок), стіл, що намагався не бути бар’єром, і рослина в кутку, яку Соломія не любила називати «фікусом», бо це слово надто формальне. Рослина, як і все в кабінеті, була радше для ритму: щоб погляд пацієнта мав куди втекти, коли слова стають надто важкими.

Вона зняла пальто, повісила його на гачок, а шарф — на спинку стільця. У віддзеркаленні темного монітора на мить побачила себе: темне волосся, зібране недбало, тонкі пальці, які завжди тримаються поруч із чашкою, ніби чашка — доказ того, що руки зайняті й не тремтять. Вона не любила дзеркала вранці. Вони показують не тільки обличчя, а й учорашній день, і те, що ти від нього приховав.

Ти, можливо, думаєш, що професія психотерапевта — це про м’якість. Про тихий голос, про теплі слова, про «все буде добре». Насправді це про точність. Про здатність почути одну зайву паузу й зрозуміти, що саме в ній ховається. Про те, щоб не додати людині нічого свого — ні страху, ні бажання, ні готової історії. Бо інколи достатньо однієї необережної фрази, аби чужа пам’ять зрушила з місця й поїхала туди, куди її штовхнули.

О дев’ятій п’ять задзвонив домофон. Дзвінок у центрі був особливий — не металевий, як у під’їздах, а м’який, з невеличким «підвищенням» наприкінці, ніби звук запитував дозволу. Соломія натиснула кнопку й сказала коротко:

— Заходьте.

Коли двері відчинилися, у коридор увійшов запах. Спершу — мокрий сніг із чобіт, потім — парфум, який би міг належати будь-кому: щось тепле, густе, із ноткою гіркоти. І тільки потім — людина.

Жінка, років тридцяти п’яти, в темному пальті, з волоссям, що вибивалося з-під шапки, ніби вона поспішала й не встигла зібратися. В руках — рукавички, зім’яті так, наче їх стискали як м’який камінь. Очі — світлі, але не ясні: у них було щось із неба перед снігом, коли воно не синє й не сіре, а ніби пусте.

— Добрий ранок, — сказала Соломія.

— Добрий… — жінка зупинилась у дверях, наче забула, чи має право заходити далі. — Я… я до вас. Мене записали.

Соломія кивнула, показала на крісло. Жінка сіла не одразу. Спершу обережно, як на чужий стілець у чужій кухні, зняла пальто, склала його на колінах, ніби не довіряла гачкам, ніби боялася, що речі тут зникнуть. Потім підняла погляд і сказала:

— Мене звати Ірина.

— Соломія, — відповіла вона. — Можете розповісти, що вас привело?

Ірина відкрила рот, але слова не вийшли. Вона вдихнула, видихнула, знову вдихнула. І тоді Соломія помітила дрібну деталь: Ірина вдихала так, ніби перевіряла запах кімнати, ніби шукала в повітрі щось, що мало її заспокоїти або налякати.

— Я не знаю, як це сказати, — нарешті промовила Ірина. — Це… дурниця, мабуть. Але я не можу… перестати про це думати.

Соломія мовчала. Вона знала: коли людина називає свою проблему «дурницею», це найчастіше означає, що вона боїться власних слів. Бо слова роблять речі реальними.

— Я пам’ятаю… — Ірина знову зупинилася, ковтнула повітря. — Я пам’ятаю те, чого не було.

Фраза прозвучала так рівно, ніби вона повторювала її вже багато разів — у голові, перед дзеркалом, дорогою сюди. Але в кінці її голос зрадив: тон зламався, і в цьому зламі було не розгублення, а страх. Ніби вона щойно визнала щось заборонене.

Соломія не поспішала. Вона запитала м’яко, але дуже точно:

— Що саме ви пам’ятаєте?

Ірина дивилась на свої рукавички, ніби на них можна було прочитати відповідь.

— Коридор, — сказала вона. — Довгий. З такими лампами… старими, жовтими. І підлога блищить, бо її щойно помили. Запах хлорки чи… чогось такого. І дзвінок. Не телефон. Дзвінок, як у школі. Але глухий, ніби за стіною.

Соломія відчула, як у неї мимоволі стислися пальці навколо чашки. Вона не любила, коли люди приносили в кабінет запахи чужих місць. Але це було звичайне: багато хто описує пам’ять через запах.

— Далі, — підказала вона.

— Я йду, — Ірина говорила короткими реченнями, ніби між ними стояли невидимі перешкоди. — Я знаю, куди йти. Хоча… я не мала б знати. Я йду до дверей. На дверях — табличка. Я читаю її. Там… ім’я. Моє ім’я. «Ірина…» — вона зупинилася. — Я не пам’ятаю прізвища. Але я точно знаю, що там було моє ім’я.

— І що за дверима? — запитала Соломія.