Сліпі фотографії. Новела

Не все те правда, що в очах мрія.

У цьому домі вона ніколи не жила, але точно знала, що третя сходинка праворуч відгукнеться глухим, дерев’яним стогоном, якщо наступити на її край. Так і сталося.

Тонкі пальці легко ковзнули по облуплених поручнях. Сюди не можна було заходити — на хвіртці ще з весни висіла вицвіла табличка про продаж, а вчора ввечері біля воріт бачили чоловіка з рулеткою та важким поглядом. Завтра чи післязавтра тут почнуть ламати стіни. Вона перелізла через низьке вікно веранди не тому, що шукала пригод. Просто в шістнадцять років іноді стає нестерпно тісно у власному тілі, яке вже виросло з дитячих суконь, але ще не навчилося носити дорослу броню.

Повітря в коридорі не було затхлим — воно просто нікому не належало. Пахло сухим пилом, старими шпалерами й тим особливим жовтневим світлом, яке буває тільки в будинках, де давно ніхто не чекає на вечерю.

Вона піднялася на другий поверх і зупинилася перед білими дверима. Порожня кімната зустріла її тишею, в якій можна було почути, як б’ється кров у скронях.

Тут не було нічого: ні ліжка, ні шафи, ні забутої кимось чашки. Лише квадрат пізнього осіннього сонця на нерівній підлозі та прямокутні світлі плями на стінах — сліди від картин, які колись забрали попередні господарі. Але для неї ця порожнеча не була мертвою. Вона була густою, як передгрозове повітря.

Дівчина сіла просто на підлогу, підібгавши коліна до підборіддя, і дістала з кишені пальта невеликий паперовий згорток.

Усередині лежали старі фотографії. Вона знайшла їх минулого літа на горищі своєї тітки — пачку засвіченого, вицвілого до сліпої білизни фотопаперу. На жодній картці не було облич. Тільки розмиті сірі тіні, плями світла, схожі на чиїсь плечі, обриси дерев, яких не впізнати, і гострі кутики паперу, пожовклі від часу. Лише на звороті хтось колись вивів тонким олівцем: «Серпень. Ми сміємося», «Біля річки, перед дощем», «Наш перший ранок».

Вона перебирала ці сліпі картки так обережно, ніби боялася обпектися.

Дивний, незрозумілий біль стискав горло — солодкий і гіркий водночас. Її життя ще ледве почалося, але вона вже гостро, до фізичної ломоти в грудях, сумувала. Сумувала за великим столом під яблунею, за яким ніколи не збиралася її родина. За містом біля моря, де вона ніколи не прокидалася під крик чайок, але чомусь пам’ятала, як там пахне ранкова кава на балконі.

Це була туга за життям, яке могло б відбутися, але з якоїсь невідомої причини обрало інший шлях.

Вона подивилася на порожній куток кімнати. У її уяві там уже стояв старий дерев’яний комод, а на ньому — синя ваза з сухим безсмертником. Біля вікна мав би сидіти хтось близький — не конкретна людина з ім’ям, а просто відчуття абсолютного, беззастережного тепла, коли не треба добирати слів, щоб тебе зрозуміли. У її віці майбутнє здається не дорогою, а величезним, густим лісом, де ти ще не зробила жодного кроку, але вже оплакуєш усі ті стежки, якими не підеш.

Сонце на підлозі повільно посунулося до дверей, стаючи холоднішим, майже лимонним.

Дівчина розклала перед собою білі фотографії. Віялом. Порожні кадри дивилися в стелю. Раптом їй здалося, що саме так виглядає її душа — як цей чистий, засвічений папір, на якому ще не проявилося жодне справжнє обличчя, жодна власна історія, але вже є підписи на звороті. Сум за неіснуючим був її єдиним щитом. Бо те, чого ніколи не було, неможливо втратити. Неіснуюче дитинство ніколи не зрадить, а ненароджене майбутнє ніколи не розчарує.

Десь унизу, за вікном, хряснула хвіртка. Почулися важкі кроки по сухому листю і чийсь низький, діловий голос. Вони повернулися.

Вона не злякалася. Тільки повільно підвелася, обтрушуючи пил із пальта. Погляд востаннє ковзнув по білих картках на підлозі. Вона хотіла зібрати їх, сховати назад у кишеню, щоб знову носити із собою цей тихий, придуманий світ.

Але пальці замерли.

Якщо вона забере їх, ця кімната залишиться просто порожньою коробкою зі старих дощок. А якщо залишить...

Дівчина нахилилася, взяла одну картку — ту, на звороті якої було написано «Наш перший ранок», — і поклала її на підвіконня, просто під останній тонкий промінь жовтневого сонця. Інші залишилися лежати на підлозі, наче білі пелюстки, що впали з дерева, яке ніколи тут не росло.

Вона вийшла з кімнати так само тихо, як і прийшла. Третя сходинка знову глухо зітхнула під її вагою, прощаючись. Коли дівчина вистрибнула з вікна веранди у прохолодне, пахуче повітря осені, всередині більше не було тієї важкої, задушливої туги. Вона раптом зрозуміла: те, що не відбулося в минулому, не зникло безслідно. Воно просто чекає попереду, щоб нарешті отримати свій колір.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше