23

    Аж погас екран на комп’ютері, так надовго задумалась. Який же її Паша мудрий. Її кохання, її стіна, її бронь і водночас натхнення… Він дуже особливий. І він дуже ображений.

    Він зустрівсь їй 2 роки тому. Вона тоді працювала адміністратором в сімейному кафе «Смайлик». Це було зручно, бо туди можна було брати із собою дитину. Асі там подобалось, адже оті новомодні дитячі зони з батутами, гірками, басейнами кульок не подобатись дитині просто не могли. Отак на роботі Яна була мало не цілодобово. І дитина задоволена, і вона все працювала, придумувала, впроваджувала…

    Отам і випрацювала в собі залізний, рішучий  голос. Попри боязнь і внутрішню тривогу. В роботі з клієнтами – це було надважливо, бо інакше, розмальовані мамочки нагліли не на жарт. 

    І раптом – Паша. Він з’явився ну зовсім невчасно. Виснажена, зблідла, замучена і висхудла дівчина сиділа в куточку ігрової зали, намагаючись зосередитись на своїх таблицях, які треба було якомого швидше відкорегувати. Пальчики літали по клавіатурі, але очі благали сну. Втома у кожному м’язі робила її не на жарт дратівливою.

    Він підійшов із фірмовою склянкою «Смайлика» і усміхався так, наче вона його чекала хто-зна скільки.

- Це тобі, - врешті проговорив він і поставив на стіл склянку.

- Що це? – коротко запитала Яна, хоча недозволений перехід на «ти» дивував і дратував.

- Тепле молоко з медом.

- Яка гидота, - одразу рефлекторно скривилась вона і підняла очі на Пашу. – Ще щось?

- І ще я б хотів, щоб ти виспалась, - незворушно відповів він, підсунувши склянку ближче до неї. – Після молока з медом, зазвичай, гарний сон.

- Який сон? Роботи по горло…

    Від різкого, нервового руху сталось непоправне – Яна зачепила склянку, і тепле молоко з медом розіллялось на клавіатуру її ноутбука.

    Без паніки! Дихати! Дихати!

- Ну от, - він, здається, навіть посміхнувся. – Тепер ту роботу робити нема на чому.

- Вам смішно? - Яна уже вимачувала молоко паперовими серветками. – Ноутбук – це мій хліб! Нащо вас, мужиків, ця Земля наплодила стільки? Один кращий другого! Дихнути не даєте…

- Можна запитати? – в якусь мить перебив він її монолог і примружив очі. – Скільки у тебе котів?

- Яких котів, шановний? – Яна уже кипіла, але на роботі емоціям зась. – Я Вас прошу, просто йдіть собі куди йшли.

- Ну котів! – не вгавав Паша. – Такі домашні тваринки. Скільки в тебе котів?

- Нема у мене ніяких котів, - психувала Яна, з відчаєм усвідомлюючи, що ноутбуку, мабуть, уже амінь. – Мені ще лиш котів для повно щастя і тоді лишиться замотати голову і добровільно здатись в дурку.

- О так, це точно! – хмикнув він і піднявся. – Та залиш ти той ноутбук. Навряд чи його вже хтось врятує! Хай собі спочиває з миром. Завтра відкуплю тобі новий!

- Новий? – Яна проговорила це так ошелешено, що потім ще довго не могла пробачити собі оті невпевнені нотки у голосі. – Взагалі то, може Ви очікуєте, що я скажу щось типу «не треба мені Вашого нового», але мені таки треба! І це Ваша вина! Нащо Ви взагалі принесли мені це дурне молоко?

- Бо місяці три тому ти була в рожевих туфельках на шпильці, приталеній сукні і з бездоганним макіяжем. А сьогодні ти в якихось галошах, оцій, ще мабуть бабусиній, кофті і з абсолютною відсутністю косметики. Хочу щоб ти «віджила». Випила молочка, розслабилась, виспалась, привела себе в порядок і прицокала на роботу у рожевих туфельках.

- Що за дурні еротичні фантазії?

- З нас вийде гарна пара, - не задумуючись випалив він.

- Не вийде, шановний, - хмикнула Яна і стенула плечима. Нервово продовжувала вимачувати молоко з клавіатури.  – Я не дівчинка 16 років! У мене дитина є.

- Та знаю я все! – він знову сів на стільчик і потягнувся рукою до її цепочки, на якій висіла золота обручка. – Оце мабуть відлуння того шлюбу, так? Серденько болить і крається…

- Нічого подібного! – відрізала Яна, відштовхнувши його руку. – Історія написана. Історія закрита.

- Я не буду розпитувати, - стенув плечима він. – Клич свою Асю і поїхали розважатись. Мені головне, що ти ще не завела котів, бо тоді бабу переналаштувати – нереально. А ці твої слізки витримо, погляд врятуємо! Це я вмію. Станеш у мене такою, що ВСІ заздритимуть.

    Ще наче й хотіла щось заперечити, але Пашка не питав і не давав можливості заперечувати. Махнув рукою до її  дитини, а коли Ася підійшла, взявся знайомитись.

    Це було кохання з першого погляду. Одразу зачепив. Він уже знав, як звати її дитину, знав, якою вона була кілька місяців тому. Ці факти малювали в її голові таку ванільну історію, що береги рівноваги все віддалялись і віддалялись. Її романтична сутність розправляла крила, відпливала у море мрій і фантазій. У голові гупало «це він»!

    І ніби ж, після розлучення, не відчувала дефіциту чоловічої уваги. Навпаки – почувала себе якимось м’ясом, на яке полювали всі: прості і багаті, старші, молодші. Два офіціанти учора аж побились, так ділили її поміж себе. А ще той Анатолій, що періодично приїжджає з букетами квітів. А їй так хотілось спокою. Тиші. Обручку на цепочку почепила і обманювала всіх, що вона – вдова. Запевняла отих кавалерів, що всі вони дуже чудові, але її серце навіки закопане з «ним». Та що виявилось насправді? Насправді жіноча душенька хотіла не тиші і не спокою. Хотіла «того самого». Не заможного, чи щедрого, чи супер сексуального – а просто такого, який чітко знає, що він хоче тільки її і більш нікого. Яна боялась зради. Як вогню боялась.

    Вже пізніше Паша розказав, що вперше побачив її, коли був запрошений на іменини до маленької племінниці. Навіть проговорив тоді всім, мол гляньте яка «ципочка»! То був жарт. Всі посміялись. Хтось отримав тумака по потилиці від своєї дружини, але Пашка був холостяком. І з тих іменин він приніс додому зяючу пустку на серці. Робота, проекти, командировки – життя вирувало. А пустка зяяла. Розросталась. Набувала форм тієї жінки. Рожеві туфельки на шпильці. Маленькі, акуратні вуста. Приталена сукня. І залізо у погляді. У цієї витонченої статуї усе було під контролем. Офіціанти з одного погляду розуміли, що їм треба робити. Бейбі сітери активно розважали діток. Вишколені бармени. Бездоганий порядок у всьому.