Розділ 44. Валєра. Занадто ти добрий, Валеро.

Що за божевілля відбувається? Здається ще зовсім недавно я цілував Улю, коли після вечері ми усамітнились і ніби й досі відчував її зовсім поряд… І вже, як з якогось переляку, на мене кинулася Айлін… Ок, планував провести роз’яснювальні роботи, але ж не в себе у роті! Навіть боявся думати, що насправді було в її голові, окрім того, що вже озвучив. Та дивлячись як мала почала шморгати носом, а потім ще й ці сльози… Та куди ж таке нещастя ще й сварити? Мусив пригорнути, бо розумів, що їй це зараз дійсно потрібно. Подумки дякував обставинам, що хоч далеко від готелю все це сталося й ніхто не побачив, бо почуватися покидьком відносно Улі я не хотів. Особливо після нашого вечора…

Ця дівчина насправді була тендітною, ніжною та щирою. Відколи ми познайомилися, не бачив її такою, як була зі мною. Ну це справжня халепа! Бо замість того, щоб хоч словом натякнути на почуття до іншої, я дозволив дівчині ще більше в себе закохуватися. І в чому тоді між нами з Айлін різниця? 

Дурня! Все навколо дурня та глухий кут, в який я потрапив. Тепер ще й на пару з Айлін. Принаймні тішило, що зі мною вона тепер не гратиме і пообіцяла довести конкурс до кінця. Спершу, чесно кажучи, її мотивація влаштувати конкурс, щоб переможну книгу подати як свою, мене дещо вразила. На стільки вона цілеспрямована, що байдуже було геть на все. Втім, мусив визнати, що не очікував, що якийсь дурник, на кшталт  Тимура, перевершить для цієї дитини славнозвісного Баязида. Дива та й годі! Але то вже не моя справа.  

– Дякую тобі… – промовила Айлін, коли я спинився на парковці перед готелем.

– Сподіваюсь, ти далі дурниць не робитимеш.

– Та куди вже більше…

Зітхнула вона якось приречено, аж не була схожою на ту самовпевнену зірку, якою вправно здавалася на початку.

– Айлін, – взяв її руку, а то геть розкисла, – все буде добре, якщо не продовжуватимеш будувати своє майбутнє на брехні.

– Так вийшло.

– Знаю. Але не дозволяй цього більше. Тепер біжи, поки нас не застукали разом. Хтозна, що в кого там у голові. З усіма я точно не впораюсь.

У відповідь вона спробувала всміхнутись, але навіть тоді вийшло досить мило. Мабуть, таки добре, що не вбив її раніше часу. Не така вже й погана дитина. Часом навіть дивувався своїм першим думкам стосовно Айлін, коли бовкнув про побачення, на якому вона й зачепилася за баклана. Мабуть.

– Мехмете, привіт. Трохи забарився, але ж потішиш мене вечерею? – запитав ледь не з порогу, на що чоловік широко всміхнувся й кивнув головою. – Я лише збігаю в душ та за ноутбуком. Сьогодні пречудовий вечір для творчості!

– Тут усі вечори такі, пане.

В чомусь він і мав рацію. Тут все раптом стало якимось особливим. Вибігши сходами на другий поверх, я глянув на Улянині двері. Варто було б спершу до неї навідатись, адже кілька годин не бачилися. Але щойно підійшов до її дверей, знов виринула думка, що чим довше я буду робити такі знаки уваги, тим більше буду закохувати її в себе, а це ж ніби якось жорстоко та неправильно щодо неї… Затримавши кулак у повітрі перед дверима, я таки опустив його й пішов до себе. 

Намагаючись ігнорувати купу думок в голові, швиденько прийняв душ, перевдягнувся й вхопивши ноутбук, пішов вниз. На моєму улюбленому місці Мехмет саме поставив тарілки з вечерею, з якими впорався досить швидко. Навіть не розумів, звідки в мене раптом прокинувся такий звірячий апетит. Слідом Мехмет приніс ще чаю з лукумом та я практично не відривався від книги. Хіба лише зробити перерву, щоб написати Улі повідомлення. Таки не втримався, щоб хоч чогось приємного не написати, але здалося, що навіть не проти побачити її.

“Спиш?”

Та у відповідь була тиша. Навіть в мережі була годину назад… Таки спить.

“Гарних снів, Уль… Вранці чекатиму на нашому місці.”

І все б було б добре… якби вранці вона там з’явилась. А просидів я на пляжі від шостої ранку й аж до восьмої. Дивився на горизонт, а подумки намагався зрозуміти, що трапилося. Лякало те, що я навіть сумував через це. Ніби мене кинули чи що… Звук повідомлення у месенджері привернув мою увагу і я дістав телефон, всміхнувшись. Як бовдур чекав, що Уляна зараз сповістить, що проспала й залюбки пробачу їй це… Натомість лише побачив, що повідомлення були переглянуті ще вчора. А світилося непрочитане в загальному чаті з друзями.

“Кульбабко, ти куди зник?”

Рита зі своїми смайликами, якими виказувала своє занепокоєння, а слідом за ними безтурботні, Ярикові, що я знову захопився книгами і все таке. Але я справді випав останнім часом. Вірніше, відколи сталась вся ця пригода з Уляною… І це дивно.

“Тут я, Рит… Не можу розмовляти.”

Мабуть, ніхто мене не знав так, як вона, бо знову не повірила, розпочавши виклик. Який вагався прийняти. І не прийняв. Бо не знав, що казати… Тому скинув дзвінок. Принаймні так буде чесно, аніж думатиме, що щось сталося, якщо не буде відповіді. 

Повертався в готель я злим, бо ще через годину таки прийняв той факт, що Уля й не думала приходити. А зрозуміти, що зрештою відбувалося я вже не хотів. Може то й на краще… Але ж як мене можна було так кинути?! 

На терасі вже активно снідали. Оглянувшись, не помітив ніде Уляни та Макса. Тім саме вийшов навпроти, хоч цей щось може знає.