Розділ 35. Тім. Така його доля.

Щось ні в мене, ні в Айлін не було настрою на розмови. І не знаю, що там було в її голові, але в моїй творився справжнісінький хаос. Всі думки були про книгу, яка нарешті повноцінно побачить світ і якщо вона вже здійняла таку хвилю шуму навколо себе, то що ж буде далі… Можливо, це новий початок – перший крок до абсолютно іншого життя. І мені явно було не до побачень, як і, напевно, Айлін. Тож замість того, щоб десь тинятися, знову сів за конкурсну книгу. 

Сторінка за сторінкою, розповідав про останні миттєвості передвесільної метушні й от час-ікс нарешті настав. Напевне сам більше чекав цієї миті, ніж герої моєї книги.

“Меліса поволі йшла до вівтаря. Десятки поглядів родичів, друзів та знайомих були прикуті до красуні-нареченої. Але хоч на її обличчі сяяла посмішка, погляд дівчини блукав залом. Ні, вона не перевіряла, чи всі дивляться на неї, а не переглядають смішні відео в телефоні. Меліса шукала Клінтона, свого найкращого друга і за сумісництвом організатора цієї урочистості. Саме він повинен був вести її до вівтаря, але так і не з’явився.

З одного боку, дівчина скажено злилася на друга, але з іншого – розуміла, що в нього обов’язково є поважна причина. Клінтон не з тих, хто б пропустив мить, якої так довго чекав… 

А він і не міг прийти, як би не хотів. Поки Меліса посміхалася перед публікою, Клінтон лаявся сам на себе. Він, звісно, очікував від Лінди всього та готувався навіть до того, що та його зіштовхне у воду. Вона цього таки не зробила, але під час їх словесної перепалки, Клінтон сам випадково випав за борт корабля. На щастя, море було досить тихим і Лінда встигла його врятувати, проте він не міг вже повернути часу назад…”

Водночас схвильований через героїв, але з посмішкою на вустах, відкинувся на спинку робочого крісла. Так довго йшов до цього моменту. Хотілося вже й нарешті показати з боку Клінтона, що він має почуття до Меліси або з її боку скасувати весілля, але це так і залишилося лише думкою. Чому? Бо так і заснув, плануючи весілля найкращих друзів, що так пізно усвідомили свої істинні почуття. 

Прокинувся вже аж майже після завершення часу сніданку. А живіт одразу як забурчить… Відчуття було, що я не якась там людина, а велет, який не харчувався вже бозна скільки часу. Тож навіть не приймаючи душ, побіг донизу. Потрібно було встигнути отримати їжу, бо холодильничків тут немає, а людям в магазині англійською нічого не поясниш. Це в готелях вони мене розуміють ще сяк-так, а загалом на острові навряд вдасться поспілкуватися не турецькою. 

Ноги так швидко пролітали над сходинками, що мені вже почало мерещитися. Так і хотілося просто взяти й спинитися хоч на секунду, аби сфокусувати погляд. Проте ж без їжі також не хотілося лишатися. Звісно, завжди були обхідні шляхи, але я не з тих, хто таке полюбляє. Або буду як всі – або залишуся без нічого.

Проте натомість все пішло шкереберть. Трішечки так. Адже всього лиш крок вліво, поворот і я збиваю з ніг Валєру та сам примощуюся на нього. А йому після кіз лише цього й бракувало… Проте якби ж все було так просто… Нам якраз обіцяли день італійської кухні й паста нарешті змогла пригладити кучерики Кульбабки. І знаєте що? Виглядав він, як на мою скромну думку, в рази краще. 

– Як там твоя нога? – вже піднявшись, промовив я, заледве стримуючи посмішку. 

– Знову ти. Але навіть не сподівайся, що через це ще й вийду з ладу. За кілька днів буду бігати по острову за тими цидулками, – Валєру таки трохи скривило. Знову дісталося бідненькому…

– Жаль, пропустиш наступне випробування.

– Воно того варте, – це він про моє товариство?

– Що?

– Не звертай уваги, – а ось і останнє “пасмо” вже на підлозі.

– Може, тобі допомогти? – виразно вказав поглядом на ціпок, якого той десь діп’яв. 

– Не хвилюйся, я вже не голодний, – гордо, але дуже повільно, Валєра пішов геть. 

– Може тобі таки щось принести в кімнату? – все ж через мене Валєра залишиться без їжі.

– Я сказав, що не голодний! Іди вже, а то закриються. 

Двічі мені повторювати було не потрібно і я спокійнісінько собі пішов до кухні. Все ж приємно самому не бути подушкою безпеки для когось. Можна навіть повторити цю ініціативу. Особливо коли за збігом обставин вся їжа вивертається не на тебе. 

Набрав швиденькою цієї ж пасти, бо надто вже апетитно вона виглядала, сів на своїй улюбленій терасі. Чи то настрій був такий, чи то їжа навіяла якісь такі роздуми, але почав уявляти своє майбутнє. Немов  сиджу перед величезним залом на панелі, де збираються актори або ще хто та відповідаю на питання численних фанатів. Звісно, всі столики навколо були порожні, але хто мені завадить помріяти? Все життя тільки й залишалося, що це робити, то чом не продовжити? 

І знову почав уявляти. Цього разу наче мене запросили на якесь кулінарне шоу, а за сумісництвом інтерв’ю. Знову ж маю мільйони читачів, мою книгу перекладено тридцятьма мовами світу. Але чогось не вистачає. Чи може когось. А ось і вона – трішки запізнилася на інтерв’ю. Насправді саме моя дружина тут головна зірка. Вона – Айлін. Темне волосся, дикі карі очі, пухкі вуста, тендітна постать у кораловій сукні. Їй пасує все. Але чи впізнаю я Айлін? Вона змінилася. Тепер я починаю розуміти, що зовсім її не знаю. Хто ж ти, Айлін?