Розділ 13. Валєра. Не будь Варварою.

– Ти ось це бачиш?! – нетерпляче смикнув рукою, показуючи Риті з Яриком трекер на своєму зап’ястку. – Колонія посиленого режиму.

Та Ярик зайшовся сміхом на задньому плані, роблячи каву.

– Яре це зовсім не смішно! – прокричав у камеру ноутбука аби напевне почув.

Зранку встиг відредагувати написане вночі, й після сніданку в месенджері саме подзвонила Рита. І от одразу ж почав жалітися на важку долю письменника на забутому острові. Але їх це лише провокувало на жарти, аніж на співчуття.

– Вибач, шеф, але мені тебе ще й погладити за вушком захотілося!

Прокричав у відповідь Ярик, на що я тільки гнівався ще дужче, а Рита, як завжди, дотримувалася нейтралітету, аби не розпалювати один з двох вогнів ще дужче. Хоча й без того було зрозуміло, що буде по-моєму.

– Валерику, не детонуй раніше часу, – намагалась заспокоїти Рита. Мабуть, роздуті ніздрі навіть камера не здатна замаскувати. – Все буде добре, Кульбабко.

– То значить кульбабка, га? – почулося істеричне ржання позаду, коли той телепень ввалився в кімнату.

Зціпивши зуби, встиг лише помітити здивований погляд Рити перед тим, як з лясканням закрив кришку ноутбука.

– Ще раз почую, по морді дам, – зверхньо промовив, наближаючись до нього. 

– Ну-ну, а не зламаєшся?

І він знову зайшовся сміхом.

– Хіба лише після тебе, – кинув гнівно, після чого хотілося взятись за його шию й струсонути, як слід, аби вся дурня з голови повилітала. Знервовано від’єднав телефон від зарядного пристрою, вхопив свою мапу й, оминувши баклана, пішов геть. Звісно, не втримався, щоб не додати: – Не будь Варварою, баклане, бо теж ненароком щось відірвуть.

Було бажання хоча б турнути його, але надто по-дитячому та й аби не розсипався, адже нам ще збирати підказки. Хоча на нього, як на того кошеня під дощем, без сліз не глянеш. Не те щоб травмувати його. Нехай поживе до першої хиби. 

Коридором мало кого помічав, бо настрій вже було зіпсовано. Досі не міг повірити, що цей дивак таки впхався і тепер ще й цим мене тролитиме.  Ну Рита, ну допомогла від душі! Тепер аби не вбити його дорогою. Хоча навіть плечима відчував баклана позаду. Правильно робитиме, якщо почне мене боятись і подумає про свій самозахист, або ж хоча б відкриє в собі нову здібність і триматиме язика за зубами. Втім, кого я обманюю? Тім? Мовчати? Ага, уві сні. 

Перед виходом на вулицю, одягнув темні окуляри та червону бейсболку в тон моїй футболці. Шорти одягнув темні, бо хтозна-що нам доведеться там робити. Але лопати в руки не дали, тож вже добре. Мабуть, треба буде подякувати Каріму, що першу підказку заховали десь поблизу. Хоча не думаю, що вони настільки вирішать з нас позловтішатись, що ганятимуть по всьому острові. Ну це вже точно ні! Навіть посміхнувся сам до себе, вперши руки в боки. Але потім зауважив, що інші групи кудись  роз’їхалися: хтось на автомобілях, а дехто на велосипедах. Отже, міг припустити, що на чотирьох колесах відправили настільки далеко, що не подужають велосипедами. От халепа, таки ганятимуть нас.

– Гей, куль…Валєро, – та мій погляд вмить направив його думки куди треба. – Сонце скоро в зеніті буде, ходімо. 

І так поважно почав розминати пальці, наче вже пику комусь товкти зібрався перед важливим поєдинком. Або ж мене залякати, що б не робив спроб йому помститись. Теж мені, налякав їжака голою… Словом, він дограється. Вийшовши за межі готелю, я глянув в обидві сторони й пішов ліворуч.

– Але мапа веде туди… – промовив баклан, наче його слово тут щось означало.

– А я йду туди. 

Й далі продовжив іти своїм маршрутом зовсім трохи дорога повела вгору, а там між будинками до муру. За ним в далечині виднілися руїни, тому логічно було радше перелізти через нього, ніж йти в обхід. То для дівчат. Краєм ока зиркнув на Тіма, який таки поплівся слідом. Я іноді бував скромним до своєї особи, але ж казав, що буде по-моєму. На щастя вистачило розуму не йти у в’єтнамках. Знову глянув на баклана. І йому щось підказало.

Перелізти через мур виявилося досить легко, хоча здалеку здавалося чимось проблемним. Але що нам? Дорогою Тім навіть не пискнув. Невже відчував, що зараз краще не ризикувати життям? Знову глипнув на нього, як уважно вчитувався в мапу, ніби за весь час там з’явилося щось нове.

Тут скрізь місцями стирчало чимале каміння й навіть почав перейматися, аби баклан не побив свого дзьоба, а то ще припишуть мені таке неподобство. Та, на диво, його внутрішній навігатор, поки справлявся досить непогано. Зупинившись на відкритій місцині, з якої гарно проглядалися замкові руїни, я зовсім трохи розгубився. Тут було що облазити, а шукати ту цидулку серед цих залишків це як… голку в сіні. Знати б ще, яка вона, окрім кольору? Хоча б розмір, щоб не шукали у шпаринах, якщо вона туди навіть не поміститься. Словом, мої мізки трохи закипіли. 

– Значить так, – промовив діловито, повернувши голову до напарника, – ти починаєш ось там, а я з отих вищих.

– А чому це ти командуєш та вказуєш мені? – обурився Тім, смикнувши гордо підборіддям. – Я, між іншим…

– Між іншим, я міг би взагалі пригадати тобі все добре і шукали б далі тебе, а не підказки, – гримнув я й пішов у своєму напрямку. – Знайдеш, то свисни. Ти ж вмієш, еге ж?