Розділ 2. Валєра. Перемога буває різною.

– Та годі вам! – насупився, коли Ярик вкотре жбурнув в мене скрученою серветкою, щоб нарешті відвернути увагу від екрана. – Я не для того вас сюди покликав, аби ви надокучали. Попросив зачекати лише десять хвилин, але ви й тих не здатні витримати.

– Валерику, ну ти ж його знаєш, – почала виправдовувати його Рита, як то робила весь час, що ми навчались у школі. Їхня нетерплячка завжди заважала мені. Хоча й визнаю, пригоди були того варті.

– Знаю, Рито, тому й нагадав…

– Відколи ти став таким нудним, бро? – кепкуючи протягнув Ярик, всідаючись поряд. Навіть не дивлячись на нього, міг уявити як награно він закочував очі. 

Відставивши ноутбук в сторону, глянув на нього зіщуленими очима.

– Тобто, коли прошу кілька хвилин, щоб завершити роботу – нудний тут я. Але коли розгрібати щось за вами – то немає кращого друга?

– Ну так… – бовкнув Яр, не подумавши, на що я ще більше закипав. – Тобто, ні. Словом, не перекручуй.

– Яре, не дратуй…

– Хлопці, спиніться, – знову втрутилась Рита, нахилившись до нас з-за спини. Поклала руки на наші плечі і яскраво всміхнулась. – На правах старости класу…

– Колишньої, Рит, – виправив я.

– Байдуже, але ж це завжди діяло, – промовила вона, вже тріпаючи моїми кучерями. – Коротше, не сваріться через дрібницю. Ми всі знаємо твій запал, любчику. Хоча насправді ти ще та кульбабка. Але ж ми реально спізнюємося, а твоя книга могла б ще трохи почекати.

– Рито…

– Вже, як двадцять шість років не можу про це забути, – всміхнулася ще ширше й ляснула по щоці, як це завжди робила в миті, коли ніхто з нас цього не чекав.

– Омг, – простогнав збоку Яр, – Рито, гордість письменника досі не оговталась після його фіаско на минулому конкурсі. Та ще й не зрозуміло через кого…

От як після цього не заткнути його? Вкотре ж випробовував мою витримку ударом нижче пояса. Звісно, моє самолюбство зачепили, звісно, я прагнув перемоги, звісно, мені й без того вистачало всього в житті, але це принципово важливо. Розумію, що іноді я суцільна сукупність суперечностей, але все ж, глузувати наді мною – то занадто. 

– Все сказав? – промовив байдуже.

– Ні, але сподіваюсь, ми таки вже підемо?

Тепер Яр поплескав мене по другій щоці, від чого я різко сіпнувся, зціпивши зуби. Всміхнувшись, він підвівся, простягаючи Риті руку. Знав гад, що я не міг на нього злитись, хоча і страшенно дратував. Тож, зітхнувши, я підхопив телефон й замкнув читальню. Батько досі не розумів моїх вподобань та сенсу відкриття цього місця, називаючи це марнуванням часу. Звісно, пройшовши у бізнесі через важкі часи, батько бажав, щоб і я долучився, аби знову не повторилося падіння. Тішило те, що кілька надрукованих книжок його сина ще більше привернули увагу до його рекламної агенції, в якій він бачив моє майбутнє і яка поволі рухалась вгору. Щоправда, дехто слинився, що це так татко просунув улюбленого синочка. Але мені було байдуже, батьку також, бо обидва розуміли, що це не так. В дитинстві, як дивно це б не здавалося, я мріяв працювати бібліотекарем. Часом досі сміялися над цим, але задля тамування свого творчого голоду, я відкрив у місті власну читальню. 

На самісінькому початку Ярик красномовно називав мою ідею “нікому не потрібною дичиною”, але коли побачив мій задум після ремонту, з меблями та книгами, то мало не захлинувся власною слиною. Приміщення було поділено на кілька частин: читальня, кав’ярня та фотозона, на ідею якої наштовхнула Рита зі своїми дівчачими замашками. Зона для читання була облаштована зручними диванами та кріслами й стелажами з книгами різноманітних авторів. Кав’ярня була не надто великою, але була достатньо місткою для двадцяти осіб, не рахуючи тих, хто вже перебував у читальні. Фотозону довірив Риті, позаяк це була її ідея, тож оздобила вона у стилі Провансу, який мені вже муляв очі. Звісно ж, повідомити їй про це не наважувався, адже вона так раділа цьому. Власний фотограф – це чудове рішення. Згодом у читальні я влаштував презентацію своєї першої книги, після чого це стало трендом, який підхоплювали й інші. 

Втім, читальня була моїм киснем вдень, але ввечері важко було втриматися, аби не сісти за кермо… За містом облаштували трасу для перегонів, власне, які й були моїм хобі. Воно дуже непокоїло мою маму, щойно дізналась про це. Іноді здавалося, що в мені жило дві різних людини, з якими постійно доводилося співіснувати, аби не нашкодити собі ж. Абсурд, хіба ні?

– Лерік, прокинься! – гукнув Іван, простягаючи мені крізь прочинене вікно шолом. – Всі вже на старті. 

– Без мене все одно не почнуть, – пробубнів я, застібаючи шолом.

Рита вийшла за прапорцями, сьогодні вона за стартера. Краєм ока помітив все ті ж автівки. Зазвичай нас було до десяти учасників, іноді були охочі, але зі слабкими коритами, якими хіба що приїхати сюди, аби захоплюватися нами. А хтось може й мною. Ну, що є то є, з цим я нічого не зроблю та й не потрібно. Мене все влаштовувало.

Повільно під’їжджаючи до стартової лінії поміж двох інших автівок, помістив телефон у тримач. 

– Чотири кола по десять кілометрів, – прозвучав голос Івана у вусі, – не підрізати, не порушувати маршрут…

– Та зрозуміло, Вань, – пролунав хрипкий голос зі звичною зверхністю.