Думи мої, думи…

Поетично-філософська сповідь «вночі» з ліхтарем.

Частина фото - малюнок Т.Г. Шевченка 1856 р. «Діоген».

«Думи мої, думи, лихо мені з вами!»

Та й без вас не краще, лихо й поготів.

Чом прийшли до мене наче гість незваний?

Я ж бо наодинці відпочить хотів.

     Чом втекли, розбіглись? Що ж мене зігріє?

     Стигне лише думка про мою біду.

     Пошукаю ладу в почуттях та мріях.

     Віднайду кохання, світло віднайду.

Хочу відшукати в темряві Людину.

Я думки шукаю мудрі, з ліхтарем.

Ось прийшло «бажання» у лиху годину.

Та знаходжу лише не нове, старе.

     В бочці чи в палаці буду ночувати –

     Чи для філософії, чи то від нудьги…

     Хочу особистість власну відчувати –

     Де моя Свобода? Де мої Борги?

Що ж воно за звичка, ставити питання?

Відповідь шукати? То ж мої думки…

Відповідь шукати… начебто востаннє...

Ох, поет… філософ – справжні диваки!

     З вільними думками наче полонений,

     Лише наодинці вправно говорю.

     «Заступаєш сонце, відійди від мене», –

     Чи сказати зможу отаке царю?

Чи потрібно світло, щоб вночі шукати?

Чи потрібно світло, щоб шукати вдень?

Намалюю квіти. Нащо ж зволікати?

Не про себе дбаю, а про всіх людей.

     Птаха чарівного десь під небесами

     Хочу роздивитись чи бархан з піску.

     Та кує зозуля все одне й те саме.

     Слухати набридло – все ку-ку-ку-ку…

Сповідь поетична – якось так назвалось…

Схожа на легенду чи на давній міф.

«Думи мої, думи, лихо мені з вами!»

А без вас ще гірше, це вже зрозумів.