Поминки

Роздобув Іван Кирик десь пляшку самогонки і, як порядна людина, пити сам не став, а пішов із нею до свого кореша Петра Теслі, щоб допоміг роздавити її. Як тільки він увійшов до нього у двір, то побачив таку картину: Іван ходив навколо труни, збитої з гладенько струганих дошок. 
— Господи, Петю, хто? Надька? — зробивши гримасу співчуття, зі скорботою видавив із себе Іван, притискаючи до грудей пляшку.  
— Тьху! Тіпун тобі на язик, собі зробив. А що, як не крути, то колись доведеться. А навіщо Надьці комусь гроші платити, як я й сам можу… Он закину на вишки, хай лежить та й чекає скільки треба, вона їсти не просить. А ти шо прийшов? 
— За поміччю. Сам не подужаю, — сказав Кирик, демонструючи з-за пазухи пляшку самогонки. 
— О, це діло, а в мене й гризнути є чим, і Надька до райцентру поїхала, так що без всяких перешкод, — зрадів Петро такій просьбі, і як тільки вони випили по одній, брязнула клямка на хвіртці. 
— Це мабуть Саша Ходунок борг несе, чуєш давай розіграємо його? Я ляжу в труну, типу помер, ну а ти там щось вигадаєш, — і спритно плюхнувся в труну, а Кирик сховав трапезу. 
Саша, як тільки побачив Петра в труні, сполотнів на лиці і ледве з себе видавив: 
— Ох, бляха... а як же так ... єтіть його в дихало... так вчора ж мені корито робив, я й гроші сьогодні приніс…  А Надька де? 
— По батюшку пішла, — проявляв талант актора Іван. 
— Ні, ну головне вчора, я свої дошки приніс, чвертку з собою взяв, а воно, Ваня, чуєш, каже, з тебе п’ятдесят гривень за роботу. Скільки там тієї роботи, двадцять хвилин, не більше, — після почутого Петро побагровів у труні, і навіть око сіпнулося. — О, а що це він так, Ваню, почервонів, га? 
— Та то плями трупні вже пішли, — годив Станіславському Іван. 
— А знаєш, Ваня, нафіга йому вже ці гроші, піду но я за них чвертку візьму, пом’янемо його душу, — і подався з двору. 
— Ти бачиш, Іване, яка гадість цей Ходунок? А я шо повинен був йому те кляте корито задарма робити чи шо? Так, давай наливай, і я ще полежу послухаю, що воно там про мене молоти буде, а ти трохи підіграй йому.   
Ходунок назад повернувся не тільки з чверткою, а й з цілою компанією «поминальників», зі своїми «поминальними напоями», перед цим пустивши слух по селу зі швидкістю світла. Ще після двох чарок, як і годиться, про «покійного» говорили тільки добре, а вже, як вичавили цифру «5», язики мов з ланцюгів зірвалися. Кожен висловлювався, про Петра, як насправді думав. 
— Хлопці, а я то на днях рубанка в нього позичав, — сказав Гриша Синчик. — то вже й не повертатиму. Він вже домайструвався, а Надьці він на холеру? Вона навіть не знає з якого боку його брати. 
— А я і борг йому не буду вже віддавати, Надька про нього мабуть і не знає, то ж краще проп’ємо цю сотню, — признався чесно один із «поминальників». 
Петро вже пошкодував, що передчасно «пішов з життя», бо по-перше міг також долучитися до «бенкету», а по-друге не довелося б слухати стільки пакості про себе і не втрачати свої заробітки та інструменти, і від досади аж засмикався в труні. 
— Господи! То мені примарилося, чи то він справді засмикався? — вилупився на Петра Ходунок. 
— Та не звертай на це гівно уваги, наливай давай! — увійшов вже повністю в своє амплуа Кирик.  
Хлопці пили далі, і, як годиться, мова пішла за жінок, і з язика на язик гицала Надька, як ласий шматочок і кожен з чоловіків смакував її на свій лад. 
— Женюсь я на Надьці, хлопці, — раптом випалив Ходунок, — покину свою кікімору і після сорока днів прийду свататись. 
— Хто, ти!? Та вона з тобою на одному полі з різних кутків не сяде, — заперечили йому хлопці. 
— Шо!? — не зупинявся Ходунок, бо ж це заперечення ніби поміж ніг йому зацідило, і випалив в свій захист перше, що в голову прийшло, бо ж Петро все одно вже «мертвий». — якщо хочете знати, то в мене вже було з нею… і не раз. 
— Уб’ю падло! — не втримався і вискочив, як чортик на пружині з труни, вже оскаженілий Тесля та кинувся на Ходунка. Всіх, як вітром з двору здуло, тільки Гриша Синчик закляк на місці, не звертаючи уваги навіть на те, що з колоши його штанів турував собі русло невеличкий струмочок. 
Надька вийшла з маршрутки в гарному гуморі і, йдучи додому зі своєю кумою, заходилася сміхом, про щось розповідаючи подрузі. Люди, дивлячись на це, співчутливо крутили пальцем біля скроні, мовляв: «Збожеволіла бідолашна з горя». Помітивши на собі ці погляди, Надя запідозрила щось неладне і кинулася хутчій до хати. Коли вона вбігла в двір, то наткнулася на Петю, що замахнувся сокирою на Ходунка, який з розбитою пикою клявся і божився, що він щось збрехав.